Читати книгу - "Розфарбований птах, Єжи Косінскі"

Їхню розмову я чув лише уривками. Фермер виглядав засмученим. Тицяючи на мене пальцем, він кричав, що з першого погляду зрозуміло, що я нехрещений циганський виродок. Священик тихенько заперечував, але селянин його не слухав. Він переконував, що, залишивши мене, наразиться на неабияку небезпеку, адже німці часто навідувалися в село, а знайшовши мене, не слухатимуть нікого.

Священик поступово втрачав над собою контроль. Раптом він схопив чоловіка за руку і прошепотів щось йому на вухо. Селянин, вочевидь, здався і, лаючись, наказав мені йти за ним до хати.

Священик підійшов до мене й зазирнув у вічі. Ми мовчки витріщалися одне на одного. Я не знав, що робити. Спробувавши поцілувати його руку, поцілував свій власний рукав і знітився. Чоловік засміявся, перехрестив мені голову й поїхав геть.

Упевнившись, що священика немає поруч, селянин схопив мене за вухо, мало не відірвавши від землі, й потягнув до хати. Коли я зарепетував, він так боляче тицьнув мене пальцем між ребра, що мені аж дух перехопило.

На обійсті нас було троє. Господар Гарбуз із похмурим неживим лицем і завжди роззявленим ротом; пес Юда з хитрющими блискучими очицями; і я. Гарбуз був удівець. Часом у розпалі сварки сусіди згадували єврейську сирітку, яку чоловік узяв до себе, коли її батьки втекли. Варто було комусь із Гарбузових свиней чи корів зробити сусідам шкоду, селяни злостиво нагадували чоловікові про ту дівчинку. Вони казали, що він щодня бив її, ґвалтував і схиляв до різноманітних непристойностей, аж поки вона нарешті не зникла. Тимчасом як Гарбуз відремонтував свою ферму на гроші, отримані від батьків дівчинки. Чоловік лютився, почувши такі звинувачення, відв’язував Юду й погрожував напустити його на наклепників. Сусіди щоразу замикали двері й дивилися з вікон на огидну тварюку.

Ніхто не ходив до Гарбуза в гості, й чоловік завжди сидів у своїй хаті самотою. Я мав доглядати за двома свинями, коровою, десятком курей та парою індичок.

Гарбуз узяв собі за звичку несподівано й без причини мовчки бити мене. Підкрадався до мене ззаду й хльостав по ногах батогом. Крутив мені вуха, тер великим пальцем волосся й лоскотав п’яти та під пахвами, аж поки я не починав битися в судомах. Чоловік уважав мене циганчуком і наказував розповідати йому циганські історії. Однак я міг пригадати лише вивчені вдома до війни казки та вірші. Слухаючи їх, Гарбуз чомусь скаженів, утім причини я так ніколи й не збагнув. Він знову брався мене бити й погрожував спустити Юду.

Пес був суцільним жахіттям. Він міг загризти людину, клацнувши своїми щелепами. Сусіди часто докоряли Гарбузові за те, що він спускав собацюру на тих, хто крав у садку яблука. Почвара розривала злодієві горло, і той зразу ж помирав.

Чоловік весь час підцьковував пса проти мене. Із плином часу тварина, мабуть, упевнилася, що я — її найгірший ворог. Варто було Юді побачити мене, як він одразу наїжачувався, наче дикобраз. Очиська наливалися кров’ю, ніс та губи тремтіли, а з огидних ікл крапала піна. Пес кидався до мене з такою силою, що я боявся, щоб не луснула мотузка, та водночас сподівався, що потвора повіситься на власній шворці. Побачивши псову лють і мій страх, Гарбуз узявся час від часу від’язувати Юду та, притримуючи тварину за ошийник, дозволяв їй притиснути мене до стіни. Собача пащека гарчала й плювалася слиною за кілька сантиметрів від мого горла, а міцне тіло здригалося від варварської люті. Пес мало не задихався, захлинаючись власною пінистою слиною, а господар нацьковував його міцними слівцями та грубими підштовхуваннями. Юда був так близько, що від його теплого вологого дихання в мене робилося мокрим лице.

У такі миті життя мало не покидало мене, а кров у жилах текла ледачими повільними краплями, наче весняний мед крізь вузьку шийку пляшки. Від жаху я мало не опинявся десь в іншій реальності. Дивився на очі почвари, що палали вогнем, і на вкриту волоссям та ластовинням чоловікову руку, що стискала ошийник. Собачі зуби щомиті могли заклацнутися на моєму тілі. Якби я не захотів страждати, мені достатньо було підставити шию під перший жадібний укус. Саме тоді я зрозумів, як милосердно вчиняє лисиця, скручуючи гусям шию.

Проте Гарбуз не відпускав пса. Натомість він сідав навпроти мене, жлуктив горілку й розмірковував уголос, чому мені дозволено жити, тоді як його сини повмирали такими молодими. Він часто запитував у мене про це, а я не знав, що йому відповісти. Не дочекавшись від мене відповіді, чоловік лупцював мене.

Я не розумів, чого йому від мене треба і чому він мене б’є. Намагався триматися від нього подалі. Робив усе, що мені наказували, але побої не вщухали. Уночі Гарбуз прослизав на кухню, де я спав, і будив мене, лементуючи простісінько у вухо. Коли я з вереском підстрибував, чоловік реготав, а надворі, приготувавшись до сутички, скаженів Юда. Час від часу, поки я спав, Ґарбуз тихенько приводив до кухні пса, обмотавши йому пащу ганчірками, і в темряві кидав тварину на мене. Пес крутився на мені, а я, збувшись голови від жаху, не розумів, де опинився і що відбувається, та змагався з велетенською волохатою почварою, що дряпала мене своїми пазурами.

Одного дня в гості до Гарбуза приїхав на запряженому псами візку вікарій. Він благословив нас обох, а потім, помітивши чорні та фіолетові синці на моїх плечах і шиї, наказав розповісти, хто й чому побив мене. Гарбуз зізнався, що покарав мене за ледарювання. Вікарій лагідно застеріг його і попросив привезти мене наступного дня до костьолу.

Щойно священик поїхав, селянин відвів мене до хати, роздягнув і відшмагав вербовими різками, уникаючи обличчя, рук та ніг, де могли залишитися помітні сліди. Як завжди, чоловік заборонив мені плакати; втім, коли різки влучали в найчутливіші місця, я не міг стерпіти біль та скиглив. На Гарбузовому чолі з’явилися крапельки поту, а на шиї набрякли жили. Він запхав мені до рота якесь грубе полотно й, облизавши язиком пересохлі губи, продовжив мене періщити.

Наступного дня, щойно зазоріло, я вирушив до костьолу. Сорочка й штани прилипали до кривавих латок на спині й сідницях. Але Гарбуз попередив мене: якщо я хоча б словом прохоплюся про побиття, увечері він спустить на мене Юду. Я кусав губи, присягаючись, що нічого не скажу, й сподівався, що вікарій нічого не помітить.

Сонце лише з’являлося над обрієм, а перед костьолом уже чекав натовп підстаркуватих жінок. Їхні ноги та тіла були загорнуті в клапті найрізноманітніших