Читати книгу - "Амок, Янка Мавр"

Піп відійшов, але йому так кортіло ознайомитися з цією «єдиною правдивою вірою», що він навіть шкодував, чому не попросив дозволу оглянути храм і подивитись релігійну церемонію. Однак усе те, що він зробив, виявилося дуже вдалим.

Коли він відійшов, жерці зиркнули один на одного, і молодий сказав:

— Цей чужоземець дав жертву і пішов собі, нічого не просячи. Для чого він міг це зробити?

Старий задумався.

— Не знаю, — промовив він нарешті, — може, для того, щоб пролізти куди не треба?

— Для цього існує табу. А може, він і справді шанує нашу віру? Може, пустити його в храм на моління? Однаково він побачить не більше, ніж кожний з наших простих людей. А може, нарешті, і справжнім прихильником стане.

— У всякім разі він цікава людина, — промовив старий. — Я вважаю, що на загальне моління пустити можна. Тут ми нічим не рискуємо. Треба буде з ним поговорити.

А надвечір до Того прийшов чоловік і передав, що коли чужоземець захоче, він може сьогодні бути присутнім на загальному молінні.

Дозвіл був даний одному Піпу. Його супутники, хоч і тубільці, не могли й сподіватися на дозвіл, бо були магометанами. А до магометан бадувіси ставилися з більшою погордою, ніж до християн, бо голландці не дуже наполягали на тому, щоб навернути всіх тубільців у християнство, а магометани свого часу всіх заганяли в свою віру силою.

Коли зовсім стемніло, від храму почувся глухий гул барабана, і Піп у супроводі Того пішов на свято.

Ніч була дуже темна. Звідусюди виходили темні постаті й прямували в один бік. Піп почав уже хвилюватися…

Показалася величезна будівля. Широкі кам'яні східці вели до бокових дверей, через які ледве поблискувало світло. Тут стояв один з дьєлемів і оглядав тих, хто виходив. Видно було, що навіть не кожний з тубільців міг увійти в храм. Невідомо тільки, чи була тут якась черга чи пропускали тільки тих, хто дав добру жертву. Піп і Того були пропущені, без перешкоди.

Увійшовши всередину, Піп зрозумів, чому допускали не всіх. Усередині храм був значно менший, ніж це можна було чекати по зовнішньому вигляду. Зате з боків було багато різних темних кутків, та, видно, і в самих стінах були різні ходи й переходи. Кілька колон підтримували стелю. Вся будівля була надзвичайно масивна і, мабуть, витримала не один землетрус.

Усе приміщення освітлювалось лише двома світильниками, також газовими, як і в житлі дьєлемів. Уже саме освітлення було для людей чудом, бо вони не знали, звідки і як воно береться.

Між світильниками, ближче до передньої стіни, стояв вівтар із заглибленням, де розводили вогонь.

Люди розмістилися на землі, півколом навкруги вівтаря. Морок, таємничість, урочистість, тихий шепіт людей справили враження навіть на Піна. А тут ще лізуть в очі видовбані в мурах фігури якихось страхіть: то черепаха, то людина з тигрячою головою, чи навпаки — тигр з людською головою, фантастичні птахи, змії. Усі стіни були заставлені різними скульптурами. Лише передня стіна була чомусь гладенька, ніби екран.

Раптом Піп відчув якийсь сморід, що йшов з найближчого темного кутка. Сморід був дуже сильний і нагадував ніби гниль чи щось ще гірше. Піп довго терпів і відвертав носа, але, нарешті, не витримав і запитав Того, що там таке.

— Факір, — відповів Того з великою пошаною.

— Можна підійти?

— Можна, але забороняється турбувати.

Піп посунувся в темний куток. За ним пішов і Того. У стіні Піп помітив двері з діркою-віконцем, як у тюремній камері. Звідти і йшов сморід. Стиснувши губи, не дихаючи, Піп глянув туди, але нічого не побачив, крім чорної дірки. Проте через хвилину очі звикли, і він розглядів комірчину чи шафу в стіні. Глянув убік — і з жахом відсахнувся: на нього дивилися великі блискучі очі. Більше нічого він не встиг роздивитися й відсунувся назад.

— Посадили? — спитав Піп.

Того глянув на нього з подивом.

— Ні. Сам. Свята людина.

Тимчасом чоловік двадцять жерців підійшли до вівтаря, взялися за руки й почали ходити по колу, як у хороводі. Писклявий старечий голос затягнув пісню; нестройними голосами її підхопили всі жерці. Люди, сидячи на землі, підтягували. Потім підійшов старший жрець і поклав на вівтар вугілля і якусь запашну траву. Хоровод кружляв дедалі швидше; співали, теж голосніше і швидше. Чулися слова «Багара» і «Тунгаль». Ось уже деякі люди схопились і приєдналися до хоровода. Жерці вже так літали, що не можна було їх роздивитися кожного окремо. За ними пустилися і всі люди. Кому не було місця в шерензі, той крутився сам собі. Очі розгорілися, піт лився струмками. Того, поруч з Піпом, так само не втримався і почав притупцьовувати та щось вигукувати.

Піп злякався: чи не збожеволіли вони всі разом?

Жрець поклав ще більше вугілля, додав ще більше трави й завив таким голосом, ніби хтось почав витягувати з нього кишки. Присутні так само наддали духу й закружляли так, що в Піпа потемніло в очах. Крики «Багара-Тунгаль» ставали все гучнішими й настирливішими. Піп зрозумів навіть слово «з'явився».

Трава загорілася великим полум'ям й освітила всю церкву, але незабаром погасла. Погасли й світильники. Одразу стало темно, як у скелі.

І ось передня стіна стала поволі розсовуватися. Щілина все збільшувалась. Показався покій, підвищений, наче сцена, а посередині — величезна статуя. Фігура сиділа на підставці, склавши ноги; вона мала п ять рук і третє око в лобі.

Ніде не було вогню, але відблиск якогось світла йшов звідкілясь збоку.

Перед статуєю стояв другий вівтар, але на ньому нічого не було.

Всі перестали стрибати і попадали на землю. Настала