Читати книгу - "Смерть в океані, Леонід Михайлович Тендюк"

розгадають.

«Вихор» повернув праворуч, простуючи на схід. Невдовзі він зник з видноколу. «Гідролог» ішов узятим раніше північно-західним курсом.

Десь ліворуч лежало пасмо островів Гілберта — атоли Абаіанг та Маракеї. Вони, здавалося, повинні б захистити нас од вітру. Проте він дужчав. Океан покривався борознами хвиль. Вітер кучерявив на них білопінні гребінці, зриваючи, гонив у безвість.

Припадаючи на хвору ногу, я піднявся на кормову надбудову. Так, як і на «Вихорі», там стояли в'юшки з намотаними на них швартовими канатами. Над головою похитувалося плетиво корабельних снастей; од ударів об хвилі здригалося судно, рипіли щогли.

Звечорілий виднокіл уже потемнів, на заході мигнула блискавка, потім прогуркотів грім.

Грозове небо. Буряний океан… Вітер куйовдив мій чуб. Довгасті, давно не стрижені патли ніби переростали в корабельні снасті.

Я був у полоні грозової стихії. Спало на думку давно знайоме, що так запам'яталося й не забулось:

Дул свежий бриз, шумели паруса, Все дальше в море судно уходило, Бледнела скал прибрежных полоса, И вскоре их пространство поглотило…

Це були вірші з першої пісні поеми Байрона «Паломництво Чайльд-Гарольда» в перекладі Левіка.

Як часто поети, особливо великі, можуть передати словами те, що безмовно снується в нашій душі!

У Чайльда мать была, но наш герой, Собравшись бурной ввериться стихии, Ни с ней не попрощался, ни с сестрой, Единственной подругой в дни былые. Ни близкие не знали, ни родные, Что едет он.

Добре, що жодна жива душа на світі не здогадувалась, про що я думав нині. Інакше б підняли на сміх.

— Байрон! — сказали б глузливо.

А між іншим, Байрон теж припадав на ногу. Отже, нас, як бачите, дещо ріднить.

— Врахуйте й те, братове, — сказав би я їм. — Як і в байронівського героя, у мене теж є сестра, і до моря я подавсь, як і Чайльд-Гарольд, не попрощавшись ні з ким.

Знамениту поему чомусь завжди ілюструють однаково: «Чайльд-Гарольд, як оце нині я, стоїть з розпатланим чубом на палубі. Правда, скорботним виразом обличчя та тугою в очах намальований скиталець більше схожий на працівника прилавка, який проторгувався, або ж на цирульника, кому ніяк не щастить виконати фінансовий план і тому він стає мішенню для нападок «Комсомольського прожектора».

Що не кажіть, я схожий-таки на Чайльд-Гарольда!

«Гідролог» — невелике суденце, майже наполовину менше, ніж «Вихор». «Такому ходити не в океані, а по ріках», — подумалося.

Каюта, внизу, на кормовій палубі, де мене поселили, була тісна й задушлива. У ній ледве вміщалося дві койки. На одній спав підвахтовий матрос — рожевощокий, повнотілий хлопець, другу зайняв Толстиков.

— Ти вже вибач, друже, — якось по-домашньому, лагідно мовив Савелій Гудзонович. — Старі кістки… ревматизм допікає. Ото я й захопив, не порадившися з тобою, це ложе. А ти розташовуйся на лаві, під ілюмінатором.

— Звичайно, інакше й бути не може! — погодився я.

Савелій Гудзонович розпакував свої речі. Кітель і сорочку повісив у рундук, мильницю та електробритву примостив на поличці умивальника, який стояв в кутку каюти.

— Нам, мореплавцям, не звикати до мандрів. Проте і в океані слід пам'ятати про землю, — і Гудзонович, діставши з чемодана репродукцію картини Шишкіна «Ранок у сосновому лісі», пришпилив її на перетинку. Клишонога ведмедиця, здавалося, полізла до нього прямо в постіль.

— Пасажири? — розплющив очі, здивовано запитав підвахтовий.

— Частково… — відказав мій супутник. — Будьмо знайомі. Савелій Гудзонович, а це Василь Гайовий, — відрекомендував він і мене.

— Дуже приємно, — зрадів матрос. — Ви що — в тубільців, на островах жили і тепер вирішили емігрувати? — не второпав він, що й до чого.

— Ні, синку, — відказав Толстиков. — Я помічник капітана з «Вихора», а Гайовий такий же, як і ти, матрос.

Рожевощокий хлопчисько підскочив як ужалений.

— Вибачте, товаришу помічник! — стоячи в одних трусах серед каюти, відсалютував він.

— Нічого, нічого, буває,— посміхнувся Гудзонович. — Де тут у вас гальюн? — запитав.

— По коридору ліворуч.

Толстиков пішов освоюватися в колективі, а ми з підвахтовим залишилися удвох.

Товаришам по ремеслу та ще й одноліткам є про що поговорити. Євмен — так звали матроса — теж стерновий, відпочивав перед вахтою.

— То, кажеш, акули понівечили ногу? — перепитав, вислухавши мою сповідь.

— Вони, кляті,— підтвердив я.

— В океані таке трапляється, — знаюче мовив Євмен. — Минулого рейсу у нас на «Гідрологу» мурена старшому механіку палець відкусила. Капітан з тих пір не дозволяє запливати на глибину, і корали ми збираємо лише на мілководді. А там, як ти знаєш, вони не такі гарні — хвилями покришені, ну, й «терновий вінець»[31] псує.

— Знаю. Я тих коралових атолів набачився і в Індійському, і в Тихому океані — по зав'язку, — навіщось похвастав я.

— А де саме в Індійському океані ти плавав?

— Та майже на всіх широтах. Власне кажучи, добрався аж до «сорокових ревучих».

— Я теж там був — на Кергелені й