Читати книгу - "Оранжеве серце, Володимир Наумович Міхановський"

Рибка клюнула

Наступного дня до приймальні моргу зайшов респектабельний джентльмен. Він зіслався на об’яву в газеті й став вимагати, щоб йому видали труп. Гроші його не цікавлять, сказав він.

— А в яких ви стосунках із покійним? — запитав служитель моргу, заздалегідь проінструктований детективами

— Я його давній приятель, — пояснив прибулий. — Хочу поховати покійного в нашому родинному склепі.

— Де працював ваш знайомий? — запитав служитель.

— Що це, допит? — роздратовано вигукнув джентльмен.

— Що ви! Це дрібна, але неминуча формальність.

— А як на мене, абсолютно зайва. Ви дали оголошення — я прийшов. Що вам іще треба?

— Ми повинні з’ясувати у найзагальніших рисах усе, що стосується особи покійного.

— Я не маю наміру інформувати вас.

— Дуже жаль, — вкрадливо сказав служитель. — Але в такому разі я не зможу вам віддати тіло.

— Стривайте, — враз полагіднішав незнайомець. — Ви, я бачу, ділова людина. Чи не так? — Він дістав із бокової кишені конверт і поклав перед служителем. — Тут рівно тисяча. Гадаю, досить?

— Що ви, сер! — сказав служитель. — Адже це підкуп, до того ж при виконанні службових обов’язків.

— Ну й дивак же ви. Скажете — видали тіло людині, що відгукнулась на об’яву. На вулиці мене чекає машина. Давайте “вантаж” — і по всьому…

Служитель потягся до відеофона — джентльмена треба було негайно затримати. Але черговий детектив, як на те, кудись відлучився.

Тим часом незнайомець, збагнувши, що його чекає, стрімголов вибіг із приймальні…

За кілька хвилин про цей випадок було сповіщено в бюро розшуку.

— За всіма ознаками, — звертаючись до своїх агентів, сказав шеф, — сліди ведуть в Уестерн. Детектива № 7, що проморгав здобич, навряд чи ми погладимо по голівці. А зараз більше пильності, хлопчики. Високочолий, дарма що мертвий, комусь потрібен.

Сліди ведуть в Уестерн

Через два дні по тому в морг прийшла скромно одягнена жінка з заплаканим обличчям.

— Я з приводу об’яви, — сказала вона і простягла служителеві вирізку з газети.

— Чого ж ви хочете, місіс?

— Де він? — видихнула жінка. В очах у неї було стільки непідробленого горя, що служитель, нічого не питаючи, підвів її до рефрижератора і розсунув шторки екрана. Жінка розпачливо окинула поглядом непорушні, вкриті памороззю тіла.

— Майкл! — крізь сльози покликала вона.

— Даруйте, місіс, — сказав служитель, коли жінка трохи заспокоїлась. — Ким ви йому доводитесь?

— Хто його вбив? — відповіла запитанням на запитання жінка. — Ви чуєте, хто його вбив?

— Заспокойтеся, місіс… Його ніхто не вбивав. Він утопився… Сам. Розумієте?

— Ні, неправда. Це неправда! — сльози на очах у жінки висохли, а голос дзвенів. — Майкла вбито, я знаю. Він заважав комусь, і його прибрали з дороги.

— Але кому це було потрібно?

— Звідки мені знати. Мабуть, його хазяї. Але… — жінка затнулась, — я не знаю вас.

— Можете бути відверті, місіс. Повірте, я ваш щирий доброзичливець.

Служитель моргу провів жінку до бюро розшуку, а там вона розповіла все, що знала.

Вони з Майклом жили на півдні, в невеличкому провінціальному містечку. Майкл працював інженером у науково-дослідній лабораторії. Зводити кінці з кінцями було нелегко — начальство чомусь не симпатизувало Майклові і платило йому за роботу досить мало. А потім у них народилась дитина, і жити стало ще важче. В наукових колах Майкл користувався чималим авторитетом. Тому невдовзі він дістав звабне запрошення перейти на роботу в компанію Уестерн. Компанія зацікавилась його роботами по дослідженню біострумів головного мозку і запропонувала місце начальника лабораторії з солідним утриманням, але за однієї умови: цілковита секретність усіх досліджень. Йому навіть додому заборонили писати. Одначе Майкл тихцем переслав туди кілька листів.

— Про віщо ж він писав? — спитав начальник бюро розшуку.

— Спочатку Майкл повідомляв, що непогано влаштувався і сподівається умовити свого шефа, аби той дозволив приїхати нам із сином до нього. Трохи переказав грошей. Другого листа я дістала за півтора місяця по тому. В ньому було куди менше оптимізму. Майкл писав, що приїхати нам поки не можна, і благав не впадати в розпач. “Я одержу досить грошей, як закінчу роботу, — сповіщав він, — а потім виїду звідсіля, і ми втрьох зможемо жити забезпечено”.

— Скажіть, — перебив начальник бюро розшуку, — а ваш Майкл ніколи не писав, яку роботу йому доводилось виконувати в Уестерні?

— Ні, сер, що ви! Майкл був надзвичайно чесний, він не дозволив би собі… Адже він дав підписку… Хоча ні… В одному з листів щось було… Тільки я не пам’ятаю точно. Загалом над чимось таким, що пов’язане з біострумами.

— Листи у вас?

— На жаль, ні… Щойно я прочитала це, — жінка показала на вирізку з газети, — то зразу ж приїхала сюди й зупинилася в готелі. До мене в номер незабаром завітав якийсь чоловік. Він відрекомендувався приятелем і співробітником Майкла. Незнайомець сказав, що для виявлення винуватця смерті мого чоловіка йому потрібні всі Майклові листи…

— І ви віддали? — скрикнув шеф.

— Ні, спочатку я не повірила. Та він показав мені своє службове посвідчення співробітника лабораторії біострумів “Уестерн компані”. І тоді я вдовольнила його прохання.

— Чи не могли б ви описати зовнішність цього візитера? — попросив шеф.

— О, я впізнала б його між тисяч людей! — пристрасно сказала жінка. — Він був такий люб’язний, статечний, так співчував моєму горю… Чимось навіть скидався на Майкла.

— А чи не могли б ви назвати щось характерне в його зовнішності?