Читати книгу - "Обмануті надії. Cпогади колишніх Юнаків протилетунської оборони, Сергій Шнерх"

за 80 кілометрів від нас є Український табір біженців. Правда, необхідно було йти туди тільки поночі, бо вдень жандарми виловлювали втікачів і скеровували їх у інші табори. Тому потрібний був поводир. Знайшовся такий, але йому треба було заплатити. Винагороду він брав або грішми, яких ми не мали, або цивільною одежею, якої ми теж не мали, або харчами. Наші харчі високо цінилися, і ними можна було розрахуватися. У нас появилася надія на щасливий кінець наших бід. Я загорівся «помандрувати» і почав підготовку. Орест зі сльозами на очах просив не покидати його. Я знав, що він не дійде і ніхто його не візьме. Сам розчулився, обняв його, разом ми поплакали і я залишився з ним. Уже після війни мене за це звинуватили, що нібито я агітував їхати додому. Але ті, які писали в спогадах у «Віснику Комбатанта», не обмовилися ні словом про те, що не сказали тоді: «Ми тобі допоможемо, візьмім Ореста зі собою». Нас залишилося п'ятеро — троє зі Львова, один росіянин і білорус. Ми ще раз одержали харчі на всіх, а поділили на п'ятьох. Чого там тільки не було: шпроти, ковбаса, масло, хліб, горішки, печиво. Жили ми тоді розкішно, нам так добре давно не було.

У той час стояли гарячі дні, і в стайні через сильні випари було тяжко дихати. Я пішов просити коменданта поселити нас у намети. Але він заявив, що шукає можливости відправити нас додому, бо табір військових полонених не для дітей. Таку думку він повторював нам неодноразово. І свій задум здійснив. Наші прізвища він мав записані, бо до попереднього табору за нами з Орестом посилав машину. В один із погідних ранків під'їхала вантажівка, з якої вийшов перекладач, зачитав наші з Орестом прізвища і закомандував збиратись у дорогу. Я його попросив, щоби взяв ще одного колегу зі Львова, але англієць категорично заперечив і показав папірець, де було тільки два наших прізвища. Ми набрали повні наплечники продуктів, сіли в машину й поїхали. Нам не сказали, куди нас забирають, а німець теж не хотів говорити про це. Ми вже вдруге їхали з Орестом тільки удвох у невідомому напрямі на вантажівці. Десь під вечір зупинилися, відкрили тент машини і ми почули: «Вилазь, мать вашу…, власовци».

І ось ми у «рідного старшого брата»

Так ми приїхали на нове місце. Ті, які нас зустрічали, думали, що привезли людей повне авто, а тут вилазять два півтораметрові разом з шапками хлопчаки. Чуємо репліки: «Відать, еті мальчішкі особиє, што їх отдєльно возят в грузовой машинє». Ми оглянулися навкруги. Велике подвір'я і страшного вигляду з червоної цегли чотириповерхові корпуси. Подвір'я було посередині будівель. Враження гнітюче. Як вияснилося, це ще кайзер побудував у містечку Біцов цю тюрму з двометровими стінами. Під конвоєм завели нас до чергового і йому сказали, що нас тільки двоє.

Почався допит: «Кто такіє? Ґдє служілі, на какіх фронтах?». Ми відповідали, що на фронті не були, працювали в майстернях на летовищі Нойштадт-Ґлеве. Вони своє: «Ґдє поменялі власовскую форму?». Кажемо, що наша одежа подерлась і ми одягнули цю, а англійці взяли нас в полон і привезли сюди. Дуже добре підігнана на нас форма їм не сподобалась, видно, викликала підозру. Зробили обшук кишень і наплечників і забрали весь наш продуктовий запас. Тільки цмокали: «Віш как іх кормілі, сволочі». Пояснюю, що це перед від'їздом дали, а так весь час голодували. Відвели нас у пусту камеру. Ми сіли на підлогу й задумалися. Твердо вирішили так держатися далі. Через деякий час взяли на допит Ореста. Довго його не було, і я трохи задрімав. Мене повели на допит, коли вже світилось у коридорі, але котра була година — не знаю. Зустрілися з Орестом. Його вели у камеру, мене — на допит. За столом сидів офіцер і ще хтось. Посадили на вмонтовану в підлогу табуретку. І почалося… Хто ти, звідки родом, скільки років, де мешкав, де батьки, що роблять, як потрапив до Німеччини, де служив, на яких був фронтах, скільки разів переходив лінію фронту, які задачі як розвіднику ставили, хто були мої командири, хто мій колега, де його батьки живуть і багато подібних запитань. Я розказував, як мене і багатьох таких, як я, німці ловили на вулиці, садили в товарні вагони і везли до Німеччини. Там вирішували, кого призначити на сільськогосподарські роботи, а кого — в майстерні. І тут я довідався, для чого в кімнаті допитів є ще одна людина. Якщо офіцерові якась відповідь не подобалася, то той «вишибало» давав стусана під ребро. Я звалився з табуретки, бо тут і бити не було що. Хотів її притягнути, але відчув, що вона закріплена до підлоги. Основне, що їх цікавило: скільки разів я переходив лінію фронту, які задачі ставили мені, хто начальник, звання, прізвище. І після кожної моєї заперечувальної відповіді на ті численні запитання діставав доброго стусана. Може, могли бити і сильніше, але й так ребра нас довго боліли. Скільки це пекло продовжувалося — не пам'ятаю. Коли привели в камеру, то побачив, що Орест лежить на підлозі, держиться за живіт і стогне. Той «вишибайло» вдарив у хворе місце. Його допитували про це саме, що й мене. Наші відповіді були ідентичні і стусани відповідно ті ж. Ми готові були так держатися до кінця. Не встигли заснути, як нас підняли на сніданок. І знову на допит. Далі — до камери, а там уже стояла миска з кашею. І знову на допит. Але після обіду змінився сценарій. Привели якогось власівця, а той звертається до мене: «Миша! Ти мєня нє узнайош? Ти ж у мєня получал заданіє на разведку». І називає місцевість. А я його запитую: а де є така місцевість? Тут отримав чергового стусана, щоб пригадав. Цей спектакль продовжувався до вечора. Брали на допити нас з Орестом вже водночас, але були різні слідчі, лише сценарій і відповіді повторювалися. Це тягнулося тривалий час. Після одного з допитів нас з речами перевели в загальну камеру, де були власовці. Триярусні ліжка і повно людей. Вікно одне без шибок з ґратами, через яке потрапляло мало свіжого повітря. У камері були самі старші люди у військових