Читати книгу - "Фіолетові діти"

Голос диктора:

— Це був репортаж із Санкт-Петербурга. У тамтешній школі стався нещасний випадок: четверо учнів та одна вчителька вистрибнули з вікна п’ятого поверху. В результаті четверо осіб загинуло. Хлопчик дванадцятьох років у тяжкому стані в лікарні. Подейкують, що до цього вчинку їх примусили, увівши в транс, учні цієї-таки школи. Триває слідство. У Росії почастішали випадки підліткового насильства з використанням сугестивних методик. Дії підлітків не підпадають під жодні відомі закони У Держдумі розглядається закон про смертну кару за використання несанкціонованого гіпнозу. Обговорюється введення таких санкцій і для неповнолітніх… Чи потрібні такі ж суворі закони щодо підлітків у нас, в Україні? Про це ми запитаємо у пересічних громадян:

— Як ви вважаєте, чи треба вводити жорсткі санкції проти агресивної молоді, яка використовує у своїх ігрищах сугестивні методики, що приводять до нещасних випадків?

Робітниця в помаранчевій жилетці, Мелітополь:

— А шо то таке су… сустивні методики?

Інтелігентна тітонька, Львів:

— Безперечно, агресивну молодь треба карати адекватно!

Старенький дідуган із Луганська, погрожуючи невидимому ворогу палицею:

— Распустілі савсєм, тварят, шо хатят!

Молодий юнак на Хрещатику:

— Ну, для початку їх іще треба піймати, — білозубо всміхається і робить зайчика двома пальчиками. — Па-па!

На екрані з’являється єхидна мармиза Мирослави. У студії вона та ведучий новин. Він цікавиться:

— Мирославо Миколаївно, а що у нас робиться у цьому напрямку?

Вона млосно дивиться на глядачів, поправляє волосся та у своїй гидкій манері розтягувати слова повільно відповідає:

— У нашій країні ситуація під контролем. Пересічним людям немає чого хвилюватися. У здібних дітей, яких ми навчаємо, зовсім низький рівень агресії. Це дуже слухняні, обдаровані діти. Якщо у вашої дитини виявляються особливі здібності, дзвоніть до нашого центру, ми допоможемо їм розвинутися в необхідному напрямку. Адже для нас, — її голос стає ще більш солодким та тягучим, як батончик «Марс», вона робить невелику багатозначну паузу та веде далі,— як і для вас, батьків, щастя дітей — це головне.

Очі заплющуються. Засинаю. З пультом телевізора в руках.

…Степ… Безмежний, з чорною зораною землею… Снігові темні хмари… Вітер здіймає з землі зграю круків. Ті злітають, спіраллю підіймаючись в сіро-рожеве небо…

Раптом я прокидаюся, мов мене хтось штовхнув. Розплющую очі. Чую кроки за дверима. На екрані телевізора тихо тріскотять сірі смужки. Вимикаю його, прислуховуюся. Кроки затихають. Потім знову наближаються. Хтось зупинився поряд із моїми дверима. Я стискаю пульт у руці, наче він мене може захистити.

Стукіт у двері, від якого я підскакую, трохи приводить мене до тями. Потім дзвонить мобільний:

— Відчиняй, шукачко пригод! — каже Ігор.

Від його голосу моє серце починає битися спокійніше. Яка я дурна, це ж Ігор!

— Ну, ти й забарикадувалася! — протискається він до кімнати. — То як, зібралася?

— Як я рада тебе бачити! — видихаю я.

— Я надійний і безвідмовний, як автомат Калашнікова, — самовдоволено мугикає у відповідь Ігор, — де твоя валіза?

Ми їдемо швидко, занадто швидко. Мчимо по трасі, немовби тікаємо від чогось. Попереду розгортається нескінченна чорна дорога, яка тільки місцями вкрита плішинами втрамбованого сірого снігу, а вогні фар вихоплюють із пащі суцільного мороку сніжинки, що танцюють у звабливому світлі примарними п’яними комахами.

У теплому прихистку авта затишно: світиться зеленим панель та розмірено муркотить мотор. Від техніки йде відчуття безпеки, і мене вже не лякає хижий зовнішній світ за вікном.

На трасі вночі майже немає машин. Ми їдемо без пригод трохи не всю дорогу, і я починаю відключатися. Теплі темні хвилі заколисують… і я провалююся в сон. Прокидаюся раптом від того, що авто здригається, й Ігор різко гальмує.

— Чорт, ми когось збили! — лається він та вилазить із машини.

Я теж, накидаючи на плечі пальто, виходжу за ним. Небо вже сіріє. Навкруги степ. Чорні грудки мерзлої землі стирчать з‑під білого снігу, як маленькі айсберги. Десь там, далеко, темніє попелястою щіточкою посадка.

А на сірому асфальті дороги яскравою іржавою плямою лежить розчавлена руда кішка. Її голова ще здригається в конвульсіях, і від неї за шинами авта тягнеться червона смужка крові.

Мене несподівано нудить, я заходжу за машину, і мій шлунок вивертає на білий сніг узбіччя. Деякий час апатично дивлюся на це… своє блювотиння. Витираю губи долонею У роті нестерпно гірко, і я, як сновида, бреду до авта та залажу всередину. Мене трусить, хоч я і не встигла замерзти.

— Й… твою мать! Я злякався, що збив людину, а це всього-на-всього кішка! Звідки вона тут узялася?! — матюкається Ігор, заводячи машину.

Я отупіло мовчу. Яка до біса різниця, кого збила машина… Смерть голою реальністю знову ковзнула гострим пазуром по моєму серцю, а біль живої істоти проштрикнув наскрізь, як голка вченого-ентомолога проштрикує безтурботного метелика.

Я більше не сплю. Боюся заплющити очі, бо перед ними знову і знову виникає червона смужка крові на дорозі…

Коли ми під’їжджаємо до міста, я розумію, що таки спізнююся на роботу. Тому прошу Ігоря завести мене просто до школи. Багаж полишаю у нього в машині. Заберу ввечері.

Я навмисне повільно проходжу повз учительську. Мені таланить — назустріч тьопає Гюрза вкупі з Партизанкою. Пані Агрипина тримає пані Ірину під руку і щось їй втокмачує, відбиваючи такт вільною рукою. Мені треба, щоб мене побачили. Тому я йду їм назустріч. Я ввічлива і мила, як ніколи, з