Читати книгу - "Діти морських туманів"

— Твоя правда, не довго. Інакше злопам'ятство роз'їсть кохання.

Давід журно усміхнувся. Безперечно, в ці останні місяці він пережив чимало гірких годин.

— А якщо вже, незважаючи на молодість, ця голова така світла, — Давід торкнувся пальцем мого чола, — то скажи, як, по-твоєму, наша з Крістіною любов може перемогти злопам'ятство?

— Ще сильнішою любов'ю! — палко вихопилось у мене. — ї вашою, і її, особливо вашою, Давіде…

І як тільки я насмілилася таке сказати!..

— Пробачте, — пробурмотіла я. — Але ви самі винні! Перейшовши зі мною на «ти», ви ніби повернули мене в ті часи, коли я ще сиділа за партою. Я мимоволі відповіла вам тим самим.

— Я теж мимоволі перейшов на «ти», Фанні… Зате ти відповіла мені з щирою прямотою, властивою юності. А я саме цього й потребував.

Він засунув руки в кишені і знову почав ходити по кімнаті.

— Якщо це може тебе заспокоїти, знай: Ян сьогодні вранці сказав мені майже те саме, що й ти…

За хвилину він зупиняється біля вікна, я теж підходжу до нього. Гойдалка вже порожня. З віддаленого кінця двору йде Марінетта, вимахуючи букетиком лісових нарцисів в опущеній руці,— певне, нарвала за соснами край дороги. Вона поспішає до мами, як завжди, зашпортуючись на бігу. Давід шепоче приглушеним голосом:

— Нам з Крістіною доведеться пройти ще довгу й нелегку путь, щоб віднайти втрачений спокій і знову створити Марінетті нормальне життя… Це може здатися абсурдом, що через сім років після шлюбу подружжя потребує допомоги хлопця і дівчини, котрі ще тільки ступають на поріг самостійного життя! А проте… Певною мірою ми ніби сліпці, що шукають зрячого поводиря. Навіть якщо цей поводир — дитина!

Він зазирає мені в обличчя:

— Скажи, а що б ти могла нам порадити? З чого мені почати?

Що йому відповісти? Тут треба подумати. Я згадую найгірші хвилини минулої неділі.

— Можливо, це не бозна-що, — белькочу я, — та якби ви могли приділяти більше часу Крістіні… Наприклад, доручіть мені Марінетту в четвер по обіді, а самі підіть кудись удвох. Що саме ви робитимете, то не має значення! Обійдіть крамниці і зробіть запаси продуктів на кілька тижнів, — але головне, будьте уважним і лагідним, Давіде, не тримайтеся так, як полковник перед своїм полком на плацу! Або ще краще: запропонуйте Крістіні вечерю в якійсь затишній сільській кав'ярні.

Давід тут же ловить мене на слові.

— Наступного четверга ти вільна? Гаразд! Ми залишимо з тобою Марінетту і виконаємо цю твою програму, точно як ти кажеш… Ну, то як, досвідчена жінко?

Обличчя його світиться такою щирою доброзичливістю і вдячністю, що я ледве стримую радість…

Аж тепер я усвідомила, що весь останній час ми з Яном жили тільки для Ферків, цілком поглинуті їхньою бідою, яка загрожувала геть зруйнувати родинне вогнище. Сьогодні ввечері наші Сонячні Дзиґарі вперше за довгий час знову огорнув умиротворений спокій колишньої щасливої пори. Він був такий животворний, близький, що, здавалося, його можна помацати пальцями, він був тут, заповнював своєю свіжою вологою будинок. Він був довкола нас, у нас самих, у мовчазній ясності Капітана, в помітно веселішому обличчі Яна, в сміху Марінетти, залишеної на наш догляд.

Її батьки, повернувшись з Булоні, одразу приїхали сюди, щоб забрати дочку додому, але дівчинка кинулася в мої обійми: їй дуже хотілося заночувати в Сонячних Дзиґарях. Крізь довгі каштанові пасма її волосся, що затулили мені лице, я побачила, як кивають головами Давід і Крістіна, даючи свою згоду.

За якусь хвилину нагодився і Ян. Ферки ще не встигли поїхати, і Крістіна розповіла мені, як вони провели день. Почали з сніданку в кав'ярні Енксана. У голосі Крістіни бриніли незвичні захоплені нотки. Я помітила, як Давід ніжно стискав руку дружини.

Перехопивши мій погляд, Крістіна зашарілася: так після нескінченно довгої ночі нарешті починав жевріти світанкова зоря…

Гійом не повернувся на вечерю. Тепер він дедалі частіше вирушав до Рейд'єра, і я вечорами лишалася сама з дідом. Тим-то я раділа, що Ян знову частіше заходив до нас. Його присутність означала для мене не те саме, що присутність брата. І коли Гійом був тут з Яном одночасно, я не почувала такого таємного щастя, бо тоді дуже часто над усім брала гору їхня хлопчача дружба. А от коли Гійома не було, Ян належав мені неподільно. Даремно він поважно натоптував свою люльку й простягав під столом цибаті ноги, балакаючи з дідом про порт і морські кораблі, я знала: хоч ми й не розмовляємо з ним, хоч я метушливо пораюся по господарству, — між нами таємним струмом пробігає уважливість одне до одного, взаємне радісне порозуміння.

— По-моєму, одній моїй знайомій дівчинці було б зараз краще в ліжечку, — сказала я, беручи за підборіддя Марінетту, котра вже починала куняти.

Вона владно тицьнула рученям у сторону Яна:

— Хочу йти лягати з тобою!

Височенний хлопець, усміхаючись, підводиться від столу: мовляв, я радий їй підкоритися, але погодься, Фан, вона забагато від мене хоче.

— Чи ти впораєшся сам? — спитала я несамохіть.

Він усміхнувся знайомою мені лукавою усмішкою.

— Надіти їй нічну піжаму… гарненько вкрити ковдрою аж до підборіддя… Мої предки нормани справлялися з труднішими завданнями, ти знаєш!

Коли довготелесий Ян, ніжно схилившись над Марінеттою, яка затишно вмостилася на його великих і дужих руках, зник в іншій кімнаті, Капітан почав задумливо збирати крихти, розкидані по столу між графином з водою і білими десертними тарілочками. І раптом ні з того ні з сього сказав дуже тихо:

— Який чудовий батько і сім'янин вийшов би з твого норвежця, якби тільки він захотів зректися своєї Норвегії…

Дід намагався не дивитися на мене. Видно, боявся побачити, як моє обличчя заливає блідість, бо це, я певна, завдало б йому страждань і