Читати книгу - "Фрагменти із сувою мойр. Частина 1. Кросворд"

я — ігемон. Іра ж — допитуваний страждалець, недаремно її ім’я значить «мир», отже, шукала, припустімо, миру в мені, а натрапила на ігемона. Але я тоді не враховував такої рації: ігемони й давні володарі хапали, ловили, мучили, вбивали й шалено боролися з християнами не тому, що були кровожерні з природи, вони рятували власний світ, що його християни знамірилися знищити, перетворити, перетравити і не раз із успіхом те чинили. Але володарі й ігемони чулися ще на силі й у зарозумілості не здогадувалися, що взялися за непосильне діло, отож і накоїли дурниць; їхні нащадки, збагнувши, що боротьба безнадійна, адже груба сила змагалася з безстрашним духом, учинили розумніше: з’єдналися з християнами, декларативно визнавши їхню віру, і тим самим поставили їх собі на службу, тобто ненависть ніби замінили на любов, насправді ж любов вільних людей перетворили на любов риторичну, формулу, укріплену законом, як писав про те Микола Костомаров у «Книгах буття українського народу», вчення ж Христа перевернули (про це пишеться у пункті 42-му «Книг»). Щось таке, здається, було й у моїх стосунках із Ірою: я, замість узяти її за руку, як любого свого приятеля, бо, як сказав ще Станіслав Оріховський у XVI столітті: «Як матерія вимагає форми, так і жінка — чоловіка, як форма без матерії не може існувати, так і чоловік не може існувати без жінки», — почав якусь війну чи боротьбу, уподібнюючись до давнього мучителя-ігемона, бо хотів не поєднати вільно свою волю з волею її, а зламати її, примусити, а коли ні, то поєднатися, як володар єднався з християнином, закріпивши цю злуку не вільною любов’ю, а її знерухомленою в законі формулою. Може, я трохи перебільшував у цих своїх роздумах, але такі вони тоді були, правда, без цих викрутасних порівнянь, що могли утворитися тільки в такому натренованому на подібні речі мозку, як мій теперішній.

І тут мені блиснуло в голові: адже таке сталося в її родині, коли припустити, що її мати — Калиновська; от чому не бажала, щоб я ту родину пізнав дочасно, не взяв собі цього розкладу за зразка, адже в основі тієї родини лежало пекло, а не любов. Я ж справді дещо довідався: її батько має прізвище Канішевський, зветься Карло, а по батькові Васильович, хоча останнє непевно, отже, тепер можу в адресних службах без проблем довідатися справжню її адресу, бо навряд чи живе вона на Жилянській, але імені матері рішуче не захотіла звідомляти, отож і розіграла ту історію з розлитим чаєм, але чому? Чи не боялася, шоб я пов’язав історію, що її розповіла мені в електричці, з моїм батьком? Зрештою, чергове запитання: а чому не бажала? А тому, мабуть, що інстинктивно чи свідомо не хотіла вводити мене у своє домашнє пекло. То чому, питається в задачці, розповіла ще першого разу про свого гріха, коли сказала батькові про зв’язок матері з чужим чоловіком? Цього я ще не знав і поки що ніяких припущень робити не бажав, та й думати про це — втомився. Втомився, бо почувався винним десь так, як і вона, що мимовільно спричинилася до постання в їхній родині пекла. І до того, скажемо, докладалося й таке, що подібне пекло почав творити і я, привівши її до ката на допита, аби зламати її потаємні пружини, а потаємні чи секретні пружини не тільки в жінки, а в будь-кого з ближніх чи неближніх, ламати — це і є насильство. І це сталося попри те, що я насильником у цьому світі, отим мужнім, нещадимим, войовничим, гарним, холодним і беззастережним героєм тоталітарного світу бути не тільки не праг — такий тип людини мені глибоко відразливий.

«Усе! — сказав сам собі. — Досить аналізів, досить самокатувань, досить безцільних блукань, пора відпочити! Згодься, що ти покараний і справедливо, отож неси покірно покару й облиш усілякі розшуки. Адже ти не слідчий, а вона — не підсудна і не злочинець, не кажучи вже про те, що ти не ігемон…».

Уважний читач може зловити мене на суперечності, бо чи не я визнавав перед цим, що цією писаниною таки чиню суд і що саджу Іру на лаві підсудних. Знаю це, як і те, що в людині можуть поселятися різнозарядні, ба й суперечливі думки. Тоді ж, у лісі, я пробував у стані душевного ослабу, а отже, не так катував іншого, як себе.

Була ще одна обставина, яка утримувала мене в цьому лісі: мусив повернутися не куди, а в дім, власницею якого була господиня, — ота «мегера» й «кат», за Іриним визначенням, а мій союзник у боротьбі з Íриною щодо мене агресією, а те, що вона була, випало мені довідатися й переконатися значно пізніше. Отже, Іра виступала ніби отой запалювач війни. І я знову почав думати, хоч і зарікався. Який у моєї господині міг бути інтерес так поводитися? А простий, подумав, навіть елементарний: був для неї бажаним пожильцем, якого втрачати не бажала, бо потребувала для існування додаткових коштів, які я й давав платою за квартиру. Ба я її влаштовував: спокійний, самотній, певною мірою уподібнений до неї — був-бо не для життя, а біля життя. Без товаришів, компаній, «дівок», відтак не руйнував її колапсизму — утонення й поринання в ніщо. Отже, був я ніщо. Її світ уміщався в чотирьох стінах дому, більшого простору для екзистенції не потребувала. Через це Ірине вторгнення не просто неприємний епізод, а загроза для її існування. Саме тому й перетворювалась у «ката» — захищала свій світ. Спершу поставилася до мене гостро, згадати б оту розмову, коли винувато стояв перед нею, королевою цього світика, а вона владно сиділа у фотелі-троні. Отож тоді була не катом, а ігемоном чи дуксом-володарем, а я — схопленим її слугами (адже призналася, що має вивідників) християнином, котрий мав нахабство й дерзновення сповідати власну віру. Але швидко збагнула: загроза йде не від мене, бо справжнім руйначем її світика є ота вторгниця, котра захотіла відвоювати мене для себе й учинила те відразу й нагально, віддавшись мені в її домі. Тоді господиня й перетворилася на «ката», притому за моєї допомоги, викликавши суперницю на ґерць, а мене зробила не владарем-дуксом, а таки ігемоном, бо дуксом залишилася сама: дукс і кат в її особі з’єдналися, як з’єднувалися в усіх володарях-тиранах, тож її суперниця зазнала нищівної поразки, яку й описано