Читати книгу - "Векша"

Напружився весь, хапнув на повні груди повітря і, наче кішка, за якою гониться скажена собачня, подерся на вершину. Сам незчувся, як на ній опинився.

Присів знесилено і якийсь час не міг втямити, де він, на небі чи на землі. Сонце йому лагідно світить, вітерець легенький в обличчя прохолодою повіває, чубом бавиться. Внизу скрізь ліси, далечінь синіє. Аж не віриться Векші, що він уже тепер на волі.

Глянув на себе — весь кров’ю заюшений. На пальцях нігті позламувались, з сорочки та ногавиць саме лахміття лишилося. Руки, ноги, спина — мов поперебивані. Впав би оце на камінь, сонцем нагрітий, і лежав би й лежав…

Та треба ж швидше тікати йому звідси, а то ще й погоня видереться на вершину.

З другого, болгарського, боку гора була вже не така крута. Але поки спускався вниз, то й падав, і скочувався, і на животі з’їжджав.

Як і на тім боці, під горою ліс густий поріс, дикий, неходжений. Багато дерев товстелезних повалено, вивернуто із землі. Лежать вони одне на одному, спорохнявілі, мохом зеленим покриті, коріння їхнє каракате, ніби чудовиська якісь, стирчить біля ям глибоких. Тиша навкруги, тільки вгорі листя шепоче, наче краплі дощові по ньому порощать. Навіть птахів не чути.

Пробирається Векша тим лісом у сутінках зелених, без стежок, без доріг. Сухе падалішнє гілля ноги йому ранить, а живе, пружне по обличчю боляче шмагає, трава різуча, мов ножами гострими, тіло розтинає.

Та ось дерева почали розступатися, а трохи згодом Векша вибився на невеличку галявину. Там надибав джерело холодне. Припав до нього, спрагу свою заспокоїв. Смачнішою за мед вода йому здалася.

Промив рани, на осонні простягнувся, вигрівається. Засмоктало в животі. Надрав мечем кори з дерева, трохи утамував голод.

Лежить, думає, як далі бути, в чому на люди показатися. Адже за навіженого вважатимуть, жахатимуться. Он пташка якась вертлява, чого їй боятись, крилатій, так ні, й та глянула на нього з кущика блискучими очима-намистинками, злякано пінькнула й шурхнула в гущавину.

Перепочив трохи, на сонці рани присохли. Зняв подертий одяг, почав докупи його тулити. Зашпилив терновими колючками, натягнув — знову розлізся. На собі все так-сяк позастібував і рушив стежкою, протоптаною звірями, до джерела.

Щодалі ліс рідшав і рідшав. Поволі губилася й стежка.

Невабом ліс кінчився, лука широка зазеленіла. Визирнув Векша із кущів, бачить — на тій луці отара овець пасеться. Осторонь у чорному наверх вовною кожусі дідусь-пастух на герлигу схилився, на плечі в нього сокіл сидить, біля ніг собаки лащаться.

“Старі люди добрі, — подумав Векша. — Не скривдять”.

Тільки виткнувся з кущів — собаки кинулися до нього.

Пастух угледів Векшу, прикрикнув на собак, підступив до хлопця.

— Ти хто такий? Чого тут ходиш? — запитав суворо.

— Пастух я, овець господаря свого розшукую, — промовив перше, що спало на думку.

— Кажи правду! — підняв старий загрозливо герлигу: гляди, так і ошелешить нею. — Всіх пастухів тут знаю. Правду кажи!

— Помилуй, отче, не видавай мене!.. Не злодій я, полоненик, з неволі ромейської втік…

— Сюди як пробрався? — допитувався пастух, усе ще не опускаючи герлиги.

— Через гору ту, — показав Векша рукою, а одяг на ньому й розлізся. — Додому втікаю, на Русь…

Побачив старий подерте, скривавлене тіло молодика, в нього й герлига з рук випала.

— Та на тобі ж місця живого нема!.. Як тільки ти пробрався? Там і птах не всякий перелетить… Не бійся, нікому тебе не викажу. Ходімо зі мною.

Повів його пастух у зарослі до куреня. Сорочку довгу полотняну дав, кусень сиру відкраяв, молока овечого налив.

Їсть Векша й водночас про свої поневіряння розповідає.

Старий слухає, руками об поли б’є.

— Що то люди на цім світі ясному коять! Гірші за звірів хижих…

Потім зварив якесь вариво з трав цілющих, помастив і перев’язав молодикові рани, звелів лежати в курені.

Решту дня і всю ніч Векша спав мов убитий. Не чув, як пастух, упоравши отару, ліг поруч нього, вкрив кожухом, не чув також, коли той і встав уранці. Прокинувся й не зрозумів одразу, де він. Лиш вгледівши на собі кошлатого чорного кожуха, посміхнувся, порачкував до лозяних дверцят, нещільно приставлених до куреня. Виглянув надвір.

Небо похмуре, над головою пливуть сірі хмари, повіває холоднуватий вітер.

Неподалік пасеться отара, старий з соколом на плечі біля собаки великого сірого порається. Розкрив йому пащу, м’ясо туди запихає, а собака стоїть перед ним, лапи розставивши, й не ворухнеться. Придивився Векша, аж то пастух вовка годує.

“Невже навчений?” — дивується.

А старий відійшов, зняв ковпачок у сокола з дзьоба.

— Гайда! Гайда! — вигукнув, кинувши птаха.

Той злетів угору й каменем упав на звіра. Вчепився йому у в’язи й почав довбати очі. І тепер вовк не рушив з місця.

“Що таке?.. — торопіє Векша. — Невже таїнство якесь?..”

Прихопив кожух, виліз із куреня, попростував до пастуха.

— Прокинувся вже? — вгледів його старий. — Як спалося?

— Спалося добре, — мовив вдячно, — тільки сон ще й досі бачу. Підступив, придивився, аж то не живий вовк, лиш опудало з нього.

Сокіл же тягав м’ясо крізь дірки, де очі колись у звіра були.

— Навіщо це? — спитав, подаючи кожуха.

— Помічника свого на вовків годую. Звикне мертвому очі довбати, то й живого не помилує.