Читати книгу - "Вигнанці"

— Я люблю вас багато років, сір, — промовила вона. тихим, але ясним голосом, голосом жінки, що ненавидить кокетування.

— Я сподівався на це, Франсуаза, і все ж тремтіння пробігає у мене по тілу, коли я чую від вас ці слова. Я знаю, що ні багатство, ні титул не приваблюють вас, і душа ваша схиляється більше до монастиря, ніж до палацу. Але я прошу вас лишитись тут і царювати. Чи згодні ви бути моєю дружиною, Франсуаза?

Отже, момент і справді настав… Вона помовчала хвилину, тільки одну хвилину, перше ніж зробити останній рішучий крок; але навіть ця коротка затримка була занадто довга для нетерпіння короля.

— Чи згодні ви, Франсуаза? — скрикнув він, і страх зазвучав у його голосі.

— Хай зробить мене бог гідною такої честі, ваша величність! — промовила вона. — Присягаюсь, що коли я проживу ще стільки ж часу, то кожну хвилину свого життя покладу на те, щоб зробити вас щасливішим!

Вона стала навколішки, і король, все ще тримаючи її руку, став теж.

— А я присягаюсь, — сказав він, — що, коли теж проживу ще стільки ж часу, ви будете віднині й назавжди єдиною жінкою для мене.

Можливо, мадмуазель Нанон, повірниця мадам де Ментенон, довідалась дещо про це побачення, або отець Лашез з проникливістю, властивою його орденові, зробив висновок, що гласність — найкращий засіб примусити короля виконати свій намір, але, як би там не було, другого ж дня при дворі стало відомо, що колишня фаворитка знов у немилості і що йдеться про шлюб між королем і гувернанткою його дітей. Ця звістка, яку пошепки переказували при «petit lever», підтвердилась на «grand entree» і стала темою загальної розмови на той час, коли король повернувся з каплиці. Яскраві шовки й капелюхи з пір'ям знову пішли у шафи та коробки, і повернулися з вигнання темні кафтани й скромні жіночі вбрання. Скюдері та Кальпернеді поступилися місцем молитовникові і святому Фомі Кемпійському, а Бурдалу, який цілий тиждень проповідував перед порожніми лавами, побачив свою каплицю напханою стомленими, нудьгуючими придворними й дамами із свічками в руках. До півдня новина облетіла весь двір, за винятком мадам де Монтеспань. Стривожена відсутністю коханця, вона лишилась у себе в кімнаті в погордливій самотності, нічого не підозріваючи про те, що сталось. Багатьом хотілося б сказати їй цю новину, але за останній час король став такий хиткий, що ніхто не зважувався нажити собі смертельного ворога в тій, яка, може, через кілька днів буде знову тримати в своїх руках життя й долю всього двору.

Людовік, з вродженого егоїзму, так звик дивитися на всі події тільки з того боку, який стосувався його особисто, що йому й на думку не могло спасти, щоб многостраждальна сім'я, яка завжди покірно виконувала всі його вимоги, наважилась що-небудь заперечити проти нового наміру монарха. Тому він дуже здивувався, коли на півдні брат короля, попросивши у нього приватну аудієнцію, ввійшов до нього в кімнату не з властивим йому смиренним виглядом і без звичайної ласкавої усмішки, а похмуро насупившись.

Мосьє являв собою чудну пародію на свого вінценосного брата. Він був нижчий за нього на зріст, але через величезні каблуки здавався високим. З обличчя був непривабливим. Товстий, він ходив трохи перевалюючись і носив величезний парик, довгі буклі якого спадали йому на плечі. Обличчя в нього було довгастіше й смуглявіше, ніж у короля, ніс випинався дужче, але очі були такі самі, як у брата: великі, карі, успадковані обома ними від Анни Австрійської. В нього не було простого і разом з тим величавого смаку, яким визначалась одежа монарха; одяг був обвішаний стьожками, що маяли й шелестіли, коли він ішов; величезні жмути їх зовсім закривали ноги. Хрести, зірки, коштовності й відзнаки були розкидані по всій одежі; широка блакитна стьожка ордена св. духа красувалась на його кафтані; великий бант на кінці цієї стьожки був ненадійною підтримкою для обсипаної діамантами шпаги. Така була постать, що підкотилась до короля, тримаючи в руці капелюх з силою пір'я. Розумом, як і зовнішнім виглядом, він являв собою комічну копію монарха.

— Що це, мосьє, сьогодні ви наче не такі веселі, як звичайно? — усміхаючись промовив король. — Одежа у вас, правда, яскравих кольорів, але чоло ваше хмурне. Сподіваюсь, що «мадам» і герцог Шартрський здорові?

— Так, вони здорові, ваша величність, але сумні, як і я, і з тієї самої причини.

— Он як! А яка ж це причина?

— Чи порушував я коли мій обов'язок молодшого брата, ваша величність?

— Ніколи, Філіп, ніколи! — сказав король, ласкаво кладучи руку на плече братові. — Ви даєте чудовий приклад моїм підданим.

— Так чому ж ви хочете образити мене?

— Філіп!

— Так, сір, повторюю — образити. Ми — королівської крові, як і наші жінки. Ви одружилися з іспанською принцесою, я — з баварською. Це була поблажливість, проте я все-таки повінчався з нею. Моя перша дружина була англійська принцеса. Як можемо ми прийняти в нашу сім'ю, що входила в такі союзи, жінку, вдову горбаня-поета, автора пасквілів, ім'я якого стало людським посміховищем по всій Європі!

Король здивовано дивився на брата, але при цих словах здивовання змінилося на гнів.

— Присягаюсь честю! — крикнув він. — Присягаюсь честю! Я тільки що говорив, що ви чудовий брат, але боюсь, що висновок мій був трохи передчасний. Отже, ви насмілюєтесь іти проти дами, вибраної мною за дружину?

— Так, сір.

— А з якого права?

— З права родинної честі, ваша величність, яка так само стосується мене, як і