Читати книгу - "Корабель з райдужними вітрилами"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Чесна людина ніколи не забуває поставити свій підпис під анонімкою, — сказав один гуморист.
— Але ж тоді це буде не анонімка, — щиро вирвалось у Олежки Борщова, — і про що ж тоді говорити?
В класі засміялися, і Стелла Анатоліївна замахала руками і насупила брови:
— Давайте відкладемо цю дискусію до перерви! Не забувай те, що тема уроку у нас зовсім інша.
Я знаю, чого вона боялася, вона боялася, щоб знову не втрутився Кирило Куличенко, бо він як заплететься кудись язиком, то нікому не під силу виплутатись. Але, на щастя, Кирило промовчав. Чи нового глека на капусту у нього не було під рукою, чи вирішив не дратувати Стеллу Анатоліївну, чи й сам зацікавився.
А я, коли запитувала, і коли Стелла Анатоліївна відповідала, і коли Кирило втрутився, і коли Олежка сказав, що підписана анонімка вже не буде анонімкою, а звичайним листом, отже нема про що говорити, я весь цей час спостерігала за Толею Юхимцем. І зразу зрозуміла, що Максим не помилився — того листа в міністерство справді писав Толя Юхимець. Писав і не підписав. Яке у нього перелякане і жалісливе обличчя раптом стало! Він навіть зблід. І слова «чесна людина» його наче батогом хльоскали. Мені навіть здалося, що кожного разу, коли він чув слова «чесна людина», і ще — коли він чув, що іншій людині завдано прикрощів, хоч і ненароком, він весь зіщулювався і зацьковано озирався довкола, наче шукав порятунку. І тут навіть мені стало його жаль, хоча я переконана, що людей не можна жаліти, що це принижує і псує їх.
І на перерві таки відбулася «прес-конференція», як каже в таких випадках Кирило. Всі, перебиваючи одне одного, почали говорити, що коли та людина написала анонімку, то мусить знайти в собі мужність і піти туди, куди вона писала, і сказати, що написане нею неправда, що вона помилилася. І це буде по-чесному.
На тому й порішили — анонімник мусить «розсекретитись», мусить чесно написати про все, пояснити, що трапилась прикра помилка. Я сподівалась, що бодай хто-небудь поцікавиться: вигадала я все це, просто приклад навела чи мала на увазі конкретних людей? Очевидно, що для всіх наших хлопців і навіть дівчат це не мало особливого значення. Головне, що у якоїсь людини неприємності і треба цій людині допомогти. А знайома вона нам чи зовсім незнайома, хіба це так важливо?
ВАСИЛЬ СОРОКА
— Як часто даємо ми бездумні обіцянки і поспішаємо виконувати їх!
Влітку, коли ми прощались з Іржиком, Кирилом Куличенком, Толею Юхимцем, Вадиком Івановим, то обмінювались адресами, обіцяли не забувати одні одних, регулярно писати листи або хоча б листівки. Але що там листи чи листівки, коли між нами така невелика відстань! Можна побачитись особисто, особливо мені. Мені чи будь-кому з наших сільських, бо ми часто буваємо у місті. А що виходить насправді!
Правда, минулого разу я бачився з Толиком Юхимцем, але він був чимось засмучений, і розмови у нас не вийшло.
Але я сам собі пообіцяв, що незабаром знову буду в місті і обов'язково зайду до когось з них. Коли по совісті, то мені найбільше хотілося побачити Іржика. Я чомусь скучив за нею…
Я пригадав, що тоді, влітку, Іржику страшенно захотілося спробувати, як вона — зможе чи не зможе орудувати веретеном! І я повів її до своєї бабусі, і бабуся дала їй в руки веретено і показала, як прясти вовну.
У моєї бабусі не одне веретено. Я знав, що те, яким вчилася прясти Іржик, так і залишилося з намотаною на ньому сірою вовняною ниткою — трудовими успіхами Іржика. Бабуся його більше не чіпала. І мені захотілося привезти те веретено в місто і подарувати його Іржику на пам'ять.
А крім усього, я ще хотів показати хлопцям одну знахідку, що має стати експонатом нашого музею. Це — офіцерський компас з часів Великої Вітчизняної війни. Власне, те, що залишилося від компаса, — картушка, чорна коробочка. Скло розбилося, мабуть, ще в бою, і стрілочка загубилася теж. А чорна ебонітова коробочка картушки зосталася майже неушкодженою, за винятком двох-трьох маленьких щербинок.
Ця коробочка потрапила до мене випадково. Три тижні тому я йшов левадкою, тією самою, на якій ми влітку вперше зустрілися з Іржиком, коли вона хотіла з руки нагодувати рябенького кабанчика тітки Макарихи солодкими кукурудзяними пластівцями, і звернув увагу, що внук тітки Макарихи, Льоня, йому шість років, грається на горбочку біля стежки якоюсь чорною коробочкою.
— Що це в тебе, Льоню? — запитав я.
— Ось, — охоче показав він, — коробочка чорненька. Знайшов. Там, за річкою…
— Покажи!
— А ти оддаси?
— От дивак, потрібна мені твоя коробочка! Звичайно, віддам.
Але коли я взяв коробочку в руки, то виявилось, що вона мені дуже навіть потрібна. Виявилось, що це експонат для нашого музею. Малий Льоня міг мені й не казати, де він знайшов цю коробочку, я б і так здогадався. Там, на тому березі річечки, в сорок першому році був передній край оборони наших військ. Окопи давно повсувалися, але коли стати на горбку і уважно придивитися, то й зараз помітна звивиста лінія їх. Там наче земля трохи запалася і трава на тому місці росте якась особлива — висока, соковита, яскрава. Може, там тому така трава, що те місце дуже рясно скроплене кров'ю наших солдатів?.. Я з нашими хлопцями і вчителем історії Савою Микитовичем вже кілька разів провадили в тому місці розкопки і дещо знайшли для нашого музею. Найбільше траплялося гільз, позеленілих, проіржавілих. Але знайшли ми також гранчастий багнет, пробиту кулею солдатську баклажку, кілька касок, коробку від протигаза, ще дещо.
І ось тепер ця Льончина знахідка. Я крутив її в руках, а Льонька не спускав з мене очей, дивився підозріло, сподіваючись, що я будь-якої миті заховаю його цяцьку в кишеню. І він мав для цього всі підстави…
Раптом я помітив на
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Корабель з райдужними вітрилами», після закриття браузера.