Читати книгу - "Завдання Героїв"

Він не став нічого говорити, бо знав – що б він не сказав, це не змінить ненависті Елдена по відношенню до нього.

“Дивіться!” – закричав О’Коннор. – “Там!”

Тор примружився, але насилу міг бачити те, на що вказував його друг в непроглядній темряві. Зрештою, він побачив – стяг Легіону, що звисав з однієї гілки.

Вони всі побігли до нього.

Елден обігнав інших, грубо відштовхуючи їх в сторону.

“Знамено – моє!” – крикнув він.

“Я першим побачив його!” – прокричав О’Коннор у відповідь.

“Але я отримаю його першим і стану єдиним, хто принесе його назад!” – вигукнув Елден.

Тор закипів від гніву. Він не міг повірити в дії Елдена. Він згадав слова Колка – той, хто принесе стяг, буде нагороджений – і зрозумів, чому Елден так поспішив. Але це його не виправдовувало. Вони повинні бути однією командою, групою – а не кожен сам за себе. Елден показав своє справжнє обличчя – ніхто інший не побіг за знаменом, випереджаючи інших. Тор ще більше зненавидів Елдена.

Елден пробіг повз О’Коннора, відштовхуючи його ліктем, і, поки решта встигла зреагувати, він випередив їх на кілька кроків і вихопив стяг.

Як тільки він це зробив, звідкись з землі з’явилася величезна сітка і, піднесла його в повітря, вона спіймала Елдена у пастку, піднявши його високо над землею. Він розгойдувався взад і вперед прямо на їх очах, всього в декількох футах від них, немов зловлений звір.

“Допоможіть! Допоможіть мені!” – з жахом закричав він.

Вони повільно підійшли до нього. Ріс зареготав.

“Ну і хто зараз боягуз?” – потішаючись, гукнув він.

“Ах ти малий негідник!” – закричав Елден. – “Я вб’ю тебе, коли виберуся звідси!”

“Справді?” – парирував Рис. – “І коли ж ти виберешся?”

“Випустіть мене!” – кричав Елден, борсаючись в сітці. – “Я вам наказую!”

“Ах, ти ще й наказуєш нам? Та невже?” – перепитав Ріс, знову розреготавшись.

Він обернувся і подивився на Тора.

“А ти що думаєш?” – запитав Ріс.

“Я думаю, що йому не завадило б вибачитися перед усіма нами”, – втрутився О’Коннор. – “Особливо перед Тором”.

“Згоден”, – сказав Ріс і звернувся до Елдена. – “Ось що я скажу тобі. Вибачайся – але тільки щиро – і я подумаю над тим, щоб спустити тебе вниз”.

“Вибачитися?” – повторив Елден налякано. – “Та ні за що!”

Ріс повернувся до Тора.

“Можливо, нам просто залишити цього чурбака тут на ніч? Він стане відмінною їжею для тварин. Що ти думаєш?”

Тор широко посміхнувся.

“Думаю, це прекрасна ідея”, – сказав О’Коннор.

“Почекайте!” – закричав Елден.

О’Коннор простягнув руку і вихопив стяг з руки Елдена.

“Гадаю, стяг тобі не знадобиться”, – сказав О’Коннор.

Всі троє розвернулися і почали йти геть.

“Ні, зачекайте!” – закричав Елден. – “Ви не можете залишити мене тут! Ви не зробите цього!”

Але вони продовжували йти.

“Мені дуже шкода!” – Елден почав схлипувати. – “Прошу! Вибачте мене!”

Тор зупинився, але Ріс і О’Коннор продовжили свій шлях. Нарешті Ріс озирнувся.

“Що ти робиш?” – запитав він Тора.

“Ми не можемо залишити його тут”, – відповів Тор. Незважаючи на те, що Елден йому не подобався, він вважав неправильним кидати його одного.

“Чому ні?” – поцікавився Ріс. – “Він сам винен”.

“Ти знаєш, що якби це сталося з тобою, він би з радістю залишив тебе тут. Чому тебе це має хвилювати?”

“Я розумію, але це не означає, що ми повинні чинити так, як він”, – відповів Тор.

Ріс поставив руки в боки і глибоко зітхнув, після чого нахилився і прошепотів Тору на вухо.

“Я не збирався залишати його тут на всю ніч. Можливо, на півночі. Але ти правий. Він не створений для цього. Швидше за все, він обмочиться чи отримає серцевий напад. Ти занадто добрий. У цьому вся проблема”, – промовив Ріс, поклавши руку Тору на плече. – “Але саме тому я і вибрав тебе в друзі”.

“І я”, – сказав О’Коннор, поклавши руку на інше плече Тора.

Тор розвернувся і попрямував до сітки; він простягнув руку і розрізав її.

Елден з гуркотом приземлився. Він схопився на ноги, скинув з себе сітку і несамовито оглянув землю.

“Мій меч!” – крикнув Елден. – “Де він?”

Тор подивився на землю, але було надто темно, щоб що-небудь побачити.

“Мабуть, він полетів у дерева, коли сітка підняла тебе вгору”, – відповів Тор.

“Де б він зараз не був, він зник”, – сказав Ріс. – “Ти ніколи його не знайдеш”.

“Але ви не розумієте”, – благав Елден. – “Легіон. Існує правило – ніколи не залишати свою зброю. Я не можу повернутися без нього. Мене виженуть!”

Тор обернувся і знову оглянув землю, дерева – він подивився скрізь, але не побачив жодної ознаки наявності меча Елдена. Рис і О’Коннор просто стояли, не обтяжуючи себе пошуками.

“Мені шкода”, – сказав Тор. – “Але я його не бачу”.

Елден обшукав все, поки, нарешті, не здався.

“Це твоя вина”, – сказав він, вказуючи на Тора. – “Це ти втягнув нас у ці неприємності!”

“Це не так”, – відповів Тор. – “Винен ти! Саме ти побіг за стягом. Ти відштовхнув всіх нас з дороги. Тобі нема кого звинувачувати, крім самого себе”.

“Я тебе ненавиджу!” – закричав Елден.

Він кинувся на Тора, схопив його за сорочку і збив з ніг. Елден заскочив Тора зненацька. Тору вдалося ухилитися, але Елден розвернувся і накрив його своєю вагою. Він був занадто великий і сильний, тому було складно стримати його.

Але тут раптово Елден відпустив його і відкотився вбік. Тор почув звук меча, витягнутого з піхов. Піднявши очі, він побачив Ріса, який стояв над Елденом і притиснув кінчик свого меча до його горла.

О’Коннор підійшов і простягнув Торові руку, допомагаючи йому швидко піднятися на ноги. Тор стояв разом з двома друзями, дивлячись на Елдена, який залишався лежати на землі.

“Ще раз доторкнешся до мого друга”, – серйозно пригрозив Ріс Елдену, – “І я запевняю, що вб’ю тебе”.

Тор, Ріс, О’коннор, Елден і Ерек сиділи на землі навколо палаючого багаття. Всі п’ятеро тихо сиділи з сумними обличчями. Несподіванкою для Тора було те, що літня ніч може бути такою холодною. Було у цьому каньйоні щось холодне. Містичні вітри кружляли за його спиною і змішувались з туманом, який, здавалося, ніколи не піде. Вітер пробирав до кісток. Тор нахилився вперед і потер над вогнем руки, які ніяк не зігрівались.

Тор жував шматок в’яленого м’яса, воно було жорстким і солоним, але якось втамовувало його голод. Ерек простягнув руку, і щось дав Торові. Той відчув в своїх руках м’який бурдюк, при натисканні на який відчувалось, що в ньому бовтається рідина. Бурдюк був напрочуд важким. Тор підніс його до губ і натиснув на задню частину. Рідина полилась до його рота. Вперше за ту ніч він відчув тепло.

Всі сиділи мовчки, дивлячись на вогонь. Тор все ще був знервованим. Перебуваючи на цій стороні Каньйону, на ворожій території, він відчував що має бути готовим до служби будь-якого моменту. Тора дивувало, як спокійно сидів Ерек, неначе він перебував на власному подвір’ї. Принаймні, Тор відчував полегшення з того, що покинув Вільди і возз’єднався з Ереком, з яким зараз сидів біля вогнища. Ерек придивлявся до лісу, уважно слідкував за кожним порухом, але робив він це впевнено і розслаблено. Тор знав, що Ерек зможе захистити їх усіх від будь-якої небезпеки.

Тор відчував себе задоволеним, сидячи біля багаття; інші, здавалося, також; за винятком, звичайно, Елдена – той, після повернення з лісу, був похмурим як ніколи. Він втратив свою упевненість і пихатість і тепер сидів засмучений і беззбройний. Командири ніколи б не пробачили таку помилку, Елдена обов’язково виженуть з Легіону після їх повернення. Він думав, що Елден може зробити. У Тора було відчуття, що