Читати книгу - "Комашина тарзанка"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Найбільше сусід боявся втратити хоча б шматочок своїх шести з половиною соток, з яких він найбільше пишався саме цією половиною, яка вирізняла його від загалу, бо стандартною площею були шість соток. Бабусин сад займав значно більшу площу, він був створений ще за іншими, прадавніми стандартами. Сусідові це здавалося несправедливим, але відверто сказати про це він не міг, бо це суперечило б його власному замилуванню і схилянню перед «давними часами». Тому він просто час від часу заходив до бабусі. А одного разу привів священика з дружиною, до яких додому ходив на потаємні відправи.
Я був уже трохи старшим тоді і розумів, чому бабуся Аліція і пані Міля сидять із такими кам’яними обличчями. Вони також час від часу їздили на домашні відправи, але далеко, до великого міста, до старенького священика, який колись хрестив і мене. Він був надзвичайно освіченою людиною, і бабуся навіть збиралася віддати мене до нього в науку греки і латини, але не встигла, священик помер, і бабуся більше не їздила до церкви.
А чоловік, якого привів сусід, колись був учителем фізкультури у школі, де працювала пані Міля, сильно пив, а потім, коли одного разу мало не помер від алкогольного отруєння, раптом вирішив стати священиком. Він плутано говорив щось про потойбічні світи, куди «всілякі гагаріни літають псувати ноосферу», про «зіпсовану карму» і про те, що «все є гріх, навіть те, шо ми не знаємо, теж є гріх, ми повинні покаятися і ходити до церкви кожен день, тоді гріх наш нам проститься», і ще про те, що «без пожертви на церкву гріх наш нам не проститься», і про те «як ви думаєте, шо це таке», і підіймав угору бабусине порцелянове кавове горнятко, – «ви думаєте, це творище рук людських, а це твориво Боже, от що ми маємо пам’ятати, а ми живемо в гріху і не ходимо до церкви». Кожна його фраза була неймовірно довгою, я мало зустрічав людей, які могли б так довго говорити про такі прості і зрозумілі речі і вживати при цьому стільки зайвих, а часом і недоречних слів. Це мене дивувало, бо бабуся завжди сварила мене, коли я починав речення, не продумавши заздалегідь, що хочу сказати. Вона дуже не любила слів-паразитів і вважала, що висловлюватися слід чітко і ясно. «Друкрайф» – це одне із небагатьох німецьких слів, які мені назавжди запам’яталися.
– Говори друкрайф, – казала бабуся. Це означало, що говорити я мав так, ніби читав надрукований текст.
Сама вона так і говорила, за нею самою можна було записувати і публікувати без редагування. Тож коли я починав ліпити щось на зразок:
– Ну, а тоді ми пішли туди, е-е-е, ну як його, ну ти знаєш, там, де ще той…
Бабуся завжди різко перебивала мене і казала:
– А тепер забери усі «ну», «е-е-е» і «той», і від твого речення нічого не залишиться, то навіщо було починати?
Я майже фізично відчував, як бабуся з останніх сил стримується, щоб не зробити священику зауваження, як нервово позирає на неї пані Міля, а самому мені хотілося розсміятися.
Після того візиту сусід довго до нас не приходив. Мабуть, священику не сподобалося у бабусі.
Лист СаронаА знаєш, мої батьки колись були красивою парою. Збереглося дуже мало фотографій, на яких вони молоді, але одна особливо мені подобається. Мама на ній, здається, вагітна, це вже перед самим їхнім одруженням. Контури нечіткі і розмиті, як на усіх старих фотографіях, але від цього чомусь ще краще відчувається настрій. Батько з мамою у когось в гостях, п’ють чай з великих горнят незвичної форми, схожих на шматок тіста, з якого намагалися виліпити спіраль, але так виглядає, ніби робили це чиїсь не надто вправні пальці, відбитки яких застигли у цих неправильної форми покручених горнятах, з яких у кілька рядів стирчать подовгасті керамічні шийки для пиття. Така собі пародія на модні тоді курортні горнята для лікувальної води. У мами на обличчі загадкова посмішка і ледь помітна припухлість довкола губ, так буває тільки у вагітних. А батько високий, стрункий, ще без сивини, щось говорить своєму співрозмовнику, але дивиться у цей момент на маму, і в його погляді відчувається щось, що потім з’являлося дуже рідко, а далі зникло зовсім.
Мама колись розповідала мені, що цю світлину було зроблено в майстерні їхніх друзів-вітражистів, які невдовзі після того емігрували до Ізраїлю і з якими втратився зв’язок. Батько на той час був дуже модним художником, офіційно вважався працівником заводу з виробництва пластмаси, де крім регулярного оновлення дошки пошани не мав особливих обов’язків. Зате у непогано обладнаній майстерні міг малювати. Саме тоді він задумав серію портретів своїх знайомих у костюмах різних історичних епох. Тоді якраз було модно досліджувати свої попередні інкарнації, і багато знайомих батька після сеансу глибокого гіпнозу раптом довідалися про те, ким були у часи Середньовіччя чи Відродження. Такими батько їх і зображав – іспанськими лицарями, італійськими дожами, голландськими різниками, російськими п’яничками, німецькими баронами, англійськими місіонерами. Кожну картину з цієї серії батько малював двічі, але продавав тільки одну, він хотів мати повну колекцію цих портретів у себе.
Мати походила з родини асимільованих російськомовних євреїв, але не усвідомлювала себе єврейкою, поки не почала оформляти документи на виїзд. Тоді раптом у ній прокинулася цікавість до власного походження, історії свого народу, і вона почала відвідувати лекції у єврейському осередку їхнього містечка. Та коли стало відомо, що документи на виїзд вона подала до Німеччини, а не до Ізраїлю, з нею перестали вітатися в осередку, і вона більше не з’являлася там. А я продовжував ходити спершу до дитсадка єврейської громади, який фінансувався з-за кордону й умови та вихователі в ньому були найкращими в місті. А потім до початкової і середньої школи при цьому садку. Класи по троє-четверо учнів. Поглиблене вивчення німецької, англійської, івриту та комп’ютерної грамоти, обов’язкове отримання водійських прав – на той момент такої освіти не давали в жодній іншій школі містечка і навіть великих міст.
Здається, у батьків із бабусею був конфлікт з приводу їхнього виїзду. Тобто навіть не самої еміграції, тут бабуся вважала, що не має права впливати на їхнє рішення, а щодо цього дивного єврейства з надто вже яскравим прагматичним ухилом. Я не знаю подробиць того конфлікту, бо від мене це намагалися приховувати, але, здається, бабця так і не змирилася
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Комашина тарзанка», після закриття браузера.