Читати книгу - "Диявол і сеньйорита Прим"

Знову зависла мовчанка, і всі зрозуміли, що жертву врешті-решт обрано.

— Залишилось останнє, — мовила хазяйка готелю. — Ми знаємо, коли відбудеться жертвопринесення в ім’я процвітання нашого міста. Знаємо, кого буде принесено в жертву. Завдяки цій процедурі праведна душа вознесеться до небес і замість страждань, які наповнюють її життя на цьому світі, знайде щастя. Зостається вирішити, як ми це зробимо.

— Треба буде порадитися з усіма чоловіками Віскоса, — сказав священик. — Нехай о дев’ятій вечора вони зберуться на міському майдані. Мені здається, я знаю «як». Незадовго до призначеного строку зустрінемося тут, у ризниці, і побалакаємо без сторонніх.

Перш ніж усі залишили ризницю, він попрохав, аби війтова дружина й хазяйка готелю, поки триватимуть збори, навідалися до Берти й завели з нею бесіду. Хоча старенька вечорами нікуди й не виходить, обережність зайвою ніколи не буває.

На звичну годину Шанталь прийшла до шинку. Він був порожній.

— Сьогодні на майдані збиратимуть усіх чоловіків Віскоса, — пояснила хазяйка.

Далі вона могла вже нічого й не казати, — Шанталь і так зрозуміла, що має відбутися.

— Ти бачила золото на власні очі?

— Авжеж. Однак вам слід попрохати чужоземця, аби він переніс його сюди. Дуже імовірно, що він, домігшись свого, вирішить дати дьору з міста.

— Він же не божевільний?

— Божевільний.

Хазяйка готелю подумала, що це слушна думка. Вона піднялася до номера чужоземця й за декілька хвилин повернулася:

— Погодився. Сказав, що золото сховане в лісі й що завтра він принесе його сюди.

— Тоді я, мабуть, сьогодні не потрібна?

— Ні, потрібна. Ти мусиш виконувати умови контракту.

Хазяйка не знала, як повідомити дівчині подробиці розмови в ризниці, але їй важливо було побачити реакцію Шанталь.

— Я просто приголомшена всім цим, — сказала вона. — Хоч і розумію, що тут треба сім разів відміряти…

— Нехай міряють хоч сім, хоч сто разів по сім — однаково їм забракне сміливості відрізати.

— Може й так, — мовила хазяйка. — А коли б не забракло, як би ти вчинила?

Вона явно хотіла знати, як зреагує на це Шанталь, і та зрозуміла, що чужоземець був набагато ближчий до істини, аніж вона, — та, хто стільки років прожила у Віскосі. Рада на майдані! Як шкода, що шибеницю знесли.

— То як би ти вчинила? — продовжувала допитуватися хазяйка.

— Я не відповідатиму вам на таке запитання, — відрізала Шанталь, хоча знала напевне, як би вчинила. — Скажу лише, що Зло ніколи не приведе за собою Добро. Сьогодні я переконалася в цьому на власному досвіді.

Хазяйка готелю, обурившись у душі з такого нешанобливого ставлення до себе, обачливо вирішила за ліпше не затівати суперечки й не сваритися із Шанталь, — у майбутньому це могло обернутися великими неприємностями. Збрехавши, що вона має ще підрахувати сьогоднішній виторг (привід, як вона тієї ж миті зрозуміла, був абсолютно нісенітний, оскільки в готелі мешкав лише один постоялець), вона вийшла, залишивши Шанталь в шинку саму. Душа її була спокійна, — сеньйорита Прим не виказала жодного прагнення збунтуватися, навіть після того, як хазяйка сказала їй про сьогоднішню раду на майдані, натякнувши в такий спосіб, що події у Віскосі можуть розігратися як завгодно. Що ж, цій дівиці теж потрібні гроші, і чималі, у неї ще все життя попереду, і, напевне, вона захоче повторити приклад своїх ровесниць та подруг дитинства, які давно залишили Віскос.

Тож якщо допомоги від Шанталь чекати не доводиться, то й заважати вона принаймні не буде.

Після вбогої вечері священик самотньо сидів на лаві в церкві. Він дожидався війта, який мав прийти з хвилини на хвилину.

Знічев’я священик розглядав облуплені стіни, вівтар, де не було жодного мало-мальськи пристойного витвору мистецтва й де висіли дешеві репродукції зображень святих, що за сивої давнини мешкали в тутешніх краях. Попри те що місто своїм відродженням мало завдячувати саме святому Савинію, народ у Віскосі ніколи не вирізнявся особливою набожністю. Люди забули про Савинія, натомість згадуючи Ахава, кельтів, тисячолітні хуторянські забобони, ніби й не розуміючи, що задля спасіння досить всього лише визнати Ісуса єдиним Спасителем роду людського.

Кілька годин тому священик сам зголосився стати мучеником. Це був ризикований хід, але він не мав наміру відступати й відмовлятися від самопожертви, коли б тільки люди не були такі легковажні й коли б ними не можна було маніпулювати з такою легкістю.

«Це неправда. Вони легкодумні, однак маніпулювати ними не так вже й легко», — заперечив він сам собі. Мовчанням чи проникливими словами люди змусили його вимовити те, що хотіли почути: жертвопринесення не буде даремним, це буде жертва в ім’я спасіння, і занепад зміниться розквітом. Він удавав тоді, ніби згоден стати жертвою, однак у те, що казав, вірив сам.

Служіння Богові справді було його покликанням, і він рано став на цей шлях. У двадцять один рік він був рукопокладений у сан і вже незабаром прославився красномовством і вмінням керувати своєю парафією. Ночами він безперестанно молився, а вдень доглядав хворих, навідував арештантів, годував голодних, — діяв достоту так, як про те мовиться у Священному Писанні. І мало-помалу поголос про нього розійшовся по всій окрузі, і розповіді про молодого священика дійшли до єпископа, людини мудрої й справедливої.

Разом з іншими молодими священиками його запросили до єпископа на вечерю. За столом обговорювали різні теми, а насамкінець похилого віку єпископ, який вже насилу пересувався, підвівся й заходився обходити гостей, пропонуючи кожному з них води. Усі відмовлялися, і тільки він один попрохав наповнити склянку по вінця.

Тоді один із запрошених мовив тихенько, але так, щоб його міг чути єпископ:

— Ми всі відмовилися від води, вважаючи себе недостойними