Читати книгу - "Рік 2245"

— А хто ж нас возитиме? — підозріло спитав Іван.

— Інші люди… якщо схочуть… А як не схочуть — ходитиме пішки, — одрізав Петрик, одвертаючись од нього. — Я вже від тебе стомився. Нехай ще інші спробують.

— Отак у живі очі говориш мені прикрі речі! — огризнувся Іван. — Де ж твоя чемність?

— У нас нема чемности… Ми її не потребуємо, бо у нас нема злости і ворожнечі, яку треба прикривати чемністю… То тоді треба чемности, але ти її також не маєш, хоч домагаєшся од нас!

— То ти оце зараз лишаєш нас? — зажурено спитав пілот.

— Так. Ви можете спробувати піти на працю, або піти учитися, або піти до ледарів. Ви можете робити все, що хочете…

— Як, отакі самотні у новому світі? Отакі покинуті? — спитав пілот.

— Кожна людина самотня, поки не створить собі друзів і не виробить у собі любови. У нас це вже робиться само собою, з дитинства. Вам треба виробити любов у собі… якщо ви зможете… Я знаю, Очет мені говорив, що ви боялись самотности у вашому житті, і тому любили бути в гурті, хоч би вам той гурт і був гидкий…. Ви мусили жити разом з випадковими людьми, мусили працювати з випадковими людьми — і знали, що це вже так до смерти… Тому ви ненавиділи інших людей… Тому деякі хотіли вилізти назверх і там на самоті командувати отими ненависними людьми… Ви це називали вождь… Вожді посилали вас у війну, і ви радісно йшли і убивали інших заради ваших вождів… Тепер цього нема. Хочеш бути з людьми — будь, але так, щоб не заважати їм, а вони тобі. Не хочеш — живи як хочеш… Силові колони є скрізь, і басейни для миття… Ідіть з спокійним духом…

— Підожди, — попросив Алямбек. — Повези мене туди, де люди живуть в степах, де корови і коні… Я думаю, я там найлегше звикну, бо це подібне на те, що я знаю…

— А я лишуся тут, — вирішив пілот. — Придивлюсь, як ви будуєте машини… Може, знову буду літати…

— А я б хотів на Україну — повторив знову Юрко.

Іван мовчав.

Кінець першої книжки.

Але Юрко попав на Україну тільки через п’ять років.

Тоді, як Петрик мав покинути їх, йому раптом стало страшно лишатися самому у чудному, незнайомому світі, — і він попросив Петрика одвезти його в країну Спорту і Науки… Там пробув він ці роки — намагаючись зрозуміти новий світ.

Наука була для нього і важка і легка. Те, що треба було зрозуміти розумом і запам’ятати пам’яттю, він заучував швидко і добре. Але потім починалась якась нова наука, про саму людину, про нього самого, про його силу — і ця сила любови й серця якимось незрозумілим способом перетворювались у ту силу, про яку він учив розумом. І цього він не міг второпати. Що спільного мала електрика з силою його очей? І що спільного мала доброта і чистота Омем з такою силою, що ховалася в атомі? А отже, Омем могла однією своєю особистою силою зарядити атом і пустити його в рух…

— Не забувай, що ви ще тільки починали жити у вік атому, — пояснювала Омем Юркові терпляче. — Після того десятки поколінь жили на Землі… після атомної війни, коли треба було вижити, і тільки міцні та спритні могли вижити. Після тієї війни половина Землі вилучала атомні промені — і ми потроху привчилися сприймати і акумулювати їх… Ми не тільки не гинули від них — ми навчились керувати ними… І так почалось нове знання — не про силу ззовні від людини, а про силу всередині людини…

Юрко слухав і ніби розумів — але не відчував своєї сили, не міг керувати нею, хоч мав багато друзів, що охоче давали свою силу йому…

Час до часу чув про своїх товаришів з літака. Найчастіше до нього обзивався на екрані пілот, що так і залишився в Нью-Йорку, на Державній Праці.

— Не хочу, я їхнім правилам учитись, старий уже, — сміявся пілот. — От, працюю собі коло літаків, і незабаром полечу вже з одним тут навколо світу… тобто, ми раніш називали це навколо світу… Це колись велика подія для людини була. Ну, а тепер Землю можна облетіти за один день усю. Але ми не так будемо летіти. Ми полетимо низько і повільно, і будемо спинятись скрізь, де схочемо, і жити там, скільки схочемо… Я з науки не вмію вчитись… Я спробую з життя…

— З ким же ти летиш?

— А ти не повіриш, — засміявся пілот. — З нашим Очетом.

— З яким нашим?

— Та з отим, що нас оживив… Прилетів на нашу фабрику і оце вже другий рік працює коло мене…

— Що ж він робить?

— Та нічого не робить… якби по-нашому судити… Ходить зі мною на працю і дивиться, що я роблю… Інколи щось порадить… А більше мовчить… А оце запропонував повезти мене навколо світу… Каже, що я мушу шукати себе… А я навіть і не почуваю, щоб я щось загубив…

— Бач який, — промовив Юрко з жалем. — А до мене навіть не залетить, навіть на екрані