Читати книгу - "Вільняк"

— Дякую, кохана роздебенде, — вдячно відказав молодий тягайло. — Тисячу разів вам дякую!

— Дубовим медком пригощаються всі! — провадила роздебендя, гучно облизуючи язиком очиці й наповнюючи кварти. — Будьте здоровенькі! — проголосила вона. — І ще раз ласкаво просимо! Ласкаво просимо всіх і кожного.

У кожному кінці гамірного міста, на всіх Вільних галявинах, від південних лук до північних узлісь, від східних сельбищ лісових тролів до Великого озера на заході — скрізь радо вітали переселенців, а надто ті, хто зустрічав після тривалої розлуки родичів та друзів.

— Підсмажені соснові горішки, — гукав міський гном, сидячи у буді над водяним плесом і ложкою розкладаючи підсолені ласощі по паперових торбинках. — Солодка лісова заболонь, байрак-ягоди у желе…

— Тілдерячі ковбаски з чорним хлібцем, — галасував живолуп у сусідстві. — Наїдайтеся од пуза!

Хоча сонце вже сіло і зійшов місяць, на вулицях ставало чимраз велелюдніше. Від печер кам’яного плато на південно-східній околиці чимчикували громадки строкато зодягнених нетряків. Вони поспішали привітати своїх нещасних здорожених одноплеменців, що нарешті покинули благенькі й надміру залюднені бон-доки старого Нижнього міста. Небавом і господарі й гості бучно веселилися, попиваючи улюблене крайдорожникове пиво.

Колони лісових тролів та живолупів дружно прошкували на північ — до Нового Нижнього міста, аби стати учасниками врочистостей; дорогою до них приєднувалися гурти бражних гоблінів, що мандрували зі сходу. Отак разом вони і йшли — мешканці старого і нового Нижніх міст, осміхаючись і вітально вклоняючись, поплескуючи одне одного по плечах і палко ручкаючись. Вони гомоніли, співали і ділилися всім, що мали — як розповідями про минуле життя, так і тарелями тілдерячих ковбасок. І в кожному закутку міста розпросторювалося тисячоразовою луною:

— Ласкаво просимо на Вільні галявини! Щиро раді вам усім!

Тим часом нижче, на невеличкому дерев’яному приплаві біля Північного озера, тулячись одне до одного, сиділо двійко гоблінів-плескатоголовців. Вони знічев’я кидали камінчики у воду і дивились, як на її поверхні розходяться і переплітаються між собою кола.

— Знаєш, Горле, я вже боялася, що ніколи тебе не побачу, — зітхнула гоблінка, і сльози закрутилися у неї в очах.

— І я так думав, Вогнянко, — відповів їй парубок, і дівчина-гоблінка ще міцніше стисла руку свого обранця.

— Коли тебе забрали… — провадила вона крізь сльози, — коли тебе забили в кайдани і погнали до Санктафракського лісу, мене у Нижньому вже ніщо не тримало. От я й опинилась тут, аби почати нове життя. Але тебе не забувала ні на мить. Я весь час…

— Знаю, знаю, — перепинив Горл, — але ж то було старе Нижнє місто. Тепер усе вже позаду. Ми знову разом, і це найголовніше.

Він озирнувся. Ген-ген ліворуч проти нічного зоряного неба чорніла Залізнодеревна пуща. Позаду світилися ліхтарі, пахло наїдками та напоями і не вщухали звуки музики й танців, раз у раз вибухав сміх. Ні, то не сон, вони таки в Новому Нижньому місті. Горл усміхнувся і пригорнув Вогнянку до себе.

— Тепер ми жителі Вільних галявин — вільняки.

Вогнянка нічого не відповіла: вона мовчки усміхалася своїм думкам і була ладна хоч до світу просидіти в обіймах дужих любчикових рук.

Тим часом у місті з’явилася якась чудородна кавалькада. Рухаючись від Світлякової вежі, вона поминула веселецьку юрму і подалася далі — до широченних, розкішних сходів, що вели на поміст, зведений на рівні другого поверху і приоздоблений гірляндами з квітів та лісових овочів. Там на них чекала Рада Вільних галявин у всьому складі.

Парсимон, Великий Господар Озерного приплаву, невисокий дрібногоблін у приношеній мантії, на щось видивлявся, визираючи з-за величезного букету лісових лілей, і його зморшкувате обличчя розпливалося у широченній усмішці. Біля Господаря на високому різьбленому світляковому табуреті стояла навшпиньки Тихомирка із Долини блудів, без перестану ворушачи своїми тонкими лапатими вухами. Третій був Твердоступ Громоглас, бургомістр Нового Нижнього міста — величезний гоблін-пузань із вишитим підчеревним поясом та блискучим посадовим ланцюгом на шиї.

Процесія ближчала, лопотіли ошатні пір’ясті нашийники зубощирів, запряжених у карету, дзенькали церемоніальні дзвоники на збруї. Нарешті, коли карета зупинилася під самими сходами, розчинилися дверцята, і з них, пригинаючись на виході, виринув Кулькап Пентефраксіс. За ним з’явилися Фенбрус Лодд з дочкою Варіс. Гурма радо вітала кожного учасника ходу. Останніми з карети вийшли Професор Світлознавства та Професор Темрявознавства. Мов крила птахів, одного — чорного, другого — білого, лопотіли на дедалі свіжішому вітерці їхні мантії.

Коли п’ятеро прибульців один по одному побралися сходами на обчеплений гірляндами поміст, натовп вибухнув гучними оплесками, затупотів ногами і захоплено заревів. Нарешті бібліотекарі зійшли на подіум, і Тихомирка вітально простягла свою крихітну ручку Кулькапові. У голові всіх ґав забринів її лагідний мелодійний голосок.

— Ласкаво просимо, друзі. Рада Трьох стала Радою Вісьмох. Настав час для загальних веселощів, бо тепер ми всі — Вільняки!

— Вільняки! — ревнув червонолиций нетряк ночоблудові й опустив м’язисту руку на його тендітні плечі. — Тепер немає ані мешканців старого Нижнього міста, ані мешканців нового Нижнього міста, доста! Тепер ми всі — Вільняки!

— Твоя правда, — пропищав ночоблуд. — Вільняки, та й квит, — додав він, і його величезні кажанячі вуха залопотіли, повертаючись кудись праворуч. — І, якщо я нічого не наплутав, у таверні «Новий дуб-кривавник» щойно, спеціально до свят, відкоркували свіженьку партію барилець деревного пива!

— Еге?! — зикнув нетряк і посадовив новоспеченого друга собі на плече. — Тоді чому б нам обом не завітати до таверни і не потягти по кварті-другій?..

У таверні «Новий дуб-кривавник» і справді пригощали деревним пивом. Та чи й могло бути інакше! Матінка Блакитне Воло, стара сорокуха, шинкарка, заклопотано гасала по таверні, допомагаючи захеканим служкам-гоблінам вчасно наповнювати кварти відвідувачів та питні жолоби. Ель лився річкою, публіка галасувала