Читати книгу - "Сатурн. Чорні картини з життя чоловіків родини Ґойя"

Авжеж, я мав більше грошей — та хіба я досі був бідний? З таким батьком? Справи йшли добре, а якщо якийсь час погіршувались, то завжди була ціла гора картин на продаж. Справжній Ґойя з найнадійнішого джерела. А на чорну годину — те, що я отримав від поділу заповіту перед його втечею з Іспанії: Корреджо, Веласкес, ґравюри Рембрандта, що кому треба. Ще б він на старість розслабився — але ні, тягнув далі свого воза, як мул, як першерон, і те, і се, і графіка, і портрети, і рисунки, і мініатюри; сліпий був як кріт, глухий як пеньок, слабкий як каракатиця, а ще сідав і длубав, малював і стирав, і знову малював, немовби те, що роїлось у цій зашпунтованій головешці, могло знайти вихід лише через пальці, на папір, на літографічний камінь, на пластинку слонової кості, на аркуш ескізника; а як його носило, а як він хотів дивитись, насичувати свої сліпі очі видовищами. Усього. Жебраків, ковзанярів, божевільних. Ще в Бордо, з трьома парами окулярів, ледь пересуваючись, він наказав завести його до божевільні й провів там цілий день, безперестанку рисуючи, поки вистачало світла. А коли не було нічого цікавого для очей, він спав. Працював навіть уві сні, марив, а потім ці марення переносив на папір. Цей чоловік був фабрикою ескудо, реалів, дублонів, був немовби невеличкий монетний двір із постійним доступом золотої руди. З грішми, відколи пам’ятаю, не було проблем — можливо, під час війни, коли вигнали короля і ніхто не платив йому утримання; але навіть тоді він малював ад’ютанта короля Пляшки, такого собі французького генерала, як же ж його звали… і ту паскудну «Алегорію Мадрида», про яку казали, що вона має, перепрошую, не скажу що з мармуру, і що її потім стільки разів переробляли — щоразу, коли хтось захоплював місто… і Веллінґтона, вже потім, на коні, ой, на дуже невдалому коні, ой, дуже невдалому. А як він біля цього коня бісився, а як склянкою кинув у служницю! Ну, до коней він руки не мав.

Я думав, що буду вільний, а він і далі наді мною висів, великий труп, як законсервований у спирті — гнив десь далеко, на цвинтарі картузіанців, біля мого ще не до решти розкладеного тестя, але наді мною він нависав цілий і недоторканий, як за життя. З відкритими очима і з тією самою нехіттю та розчаруванням в очах. Може, це тому, що я не бачив його мертвим, може, я все-таки повинен був поїхати раніше і дивитись, як він видобуває з себе останній хрипкий і свистячий подих? Може, тоді я отримав би спокій? Або якби на власні очі побачив, як його по смерті зашивають у розпороте на спині, як для небіжчиків, францисканське облачення і кладуть у труну, як мокра весняна і масна від життя земля стукає об віко?

І лише приблизно через рік після його смерті, одного дня, коли ми поїхали за місто, до Квінта-дель-Сордо, й обідали з Ґумерсіндою в кімнаті на другому поверсі… ні, стривайте, ні, тоді ще другого поверху не було. На першому поверсі. Ми наказали розкласти стіл унизу й подати те, що привезли з Мадрида і що отримали від селянина; проста селянська їжа, якась холодна курка, оливки, ґаспаччо… так, це, вочевидь, була курка, бо я пам’ятаю, що мені спало на думку… так, я точно пам’ятаю цей момент: відкусив крильце, дивлячись на Ґумерсінду, ні, навіть не на неї, а на шматок стіни у неї одразу ж за спиною, шматок стіни, оббитий жовтим ситцем у дрібний золотистий візерунок, а вона прикладала до губ келих… і саме в ту мить я пригадав, що так само мало бути тоді, коли старий від’їздив до Бордо: ми вже позбулися Леокадії, яка поїхала першою, щоб знайти їм гніздечко і належним чином його звити, вимостити шовком, подушечками, ну-ну-ну, немовби його це взагалі цікавило, — й одразу стало приємніше, спокійніше, вдалося навіть із ним якось нормально поговорити, принаймні послухати, що він бурмоче про картини, подивитись, як тонким різцем він проводить лінію на мідній пластинці; Квінта-дель-Сордо він уже переписав на Маріаніто, все було тимчасовим. Навіть його присутність, яка завжди розливалася по всіх будинках, де він мешкав, яка пронизувала кожен шар пилу в кутку, кожен жмут волосся в обшивці крісла, — вона була слабша, як приглушене світло. І я пригадав собі, що тоді я теж передчував прихід свободи, немовби відкривалися греблі та шлюзи, що не давали волі великій, шумній ріці, яка текла в мені, так довго прихована в підземеллях, замурована. Він виїхав — і нічого.

Але треба було влаштувати весілля Маріано, і я про все забув.

Нас поєднала — можна так сказати? — нас поєднала любов до музики. І до… аякже… до гарного життя. Бо обоє ми були — що ж, цього не варто приховувати, бо цього приховати не вдасться — гарні. І гарним було те, що нас оточувало; адже попри все, що могло не подобатися в Іспанії, цій зашкарублій провінції Парижа, ми мали навколо себе стільки краси; обоє були багаті й нам здавалося, що з року в рік наше багатство зростатиме; Консепсьйон діставала від батька посаг, якому могли позаздрити чимало незрівнянно більших нечупар, яких батьки хотіли мало не за будь-яку ціну випхати з їхніх «добрих домів»; Тюхтій щось мені давав, може, небагато, в кожному разі менше, ніж міг би, але ж я мав капітал, відкладений дідусем — так зворушливо, як він до останніх днів працював, щоб закрити його сумою круглих дванадцяти тисяч річних дивідендів. По тисячі на місяць. Не те, щоб він у чомусь собі особливо відмовляв; жив у комфорті, винаймав цілком гарний будинок, де мешкав із тою своєю жінкою, шоколаду з молоком і корицею ніколи не буває досить, тож я ніколи не мав докорів сумління. Зрештою, хіба це не обов’язок старших — забезпечити майбутнє спадкоємців?

Отже, ми були спокійні — вона і я, я і вона.

Я хотів би в Мадриді, але Маріано наполіг, що весілля буде в Домі Глухого.