Читати книгу - "Русалонька із 7-В. В тенетах лабіринту"

У тім-то й питання! Елеонора каже, що її зразу те насторожило, але просили такі чини, яким не відмовиш!

Елеонора! Знайшов подружку!

— Але вона ж не мала права!..

— Ну, тут і вийшла слабинка: завідувачка не хотіла виказувати недовіри шанованим людям… А може, боялась перечити…

Софійка згадала вчорашню поїздку, розмову під дулами автоматів і примовкла.

— А там уже справа техніки: знайшли якихось художників, ті скопіювали картини. Копії після місячника поїхали до музею, а оригінали…

— До когось додому… — продовжив тато.

— І до кого ж? — Софійка ніяк не могла позбутися думки про чорні окуляри і затемнене скло…

— Якби ж знаття! Ясно тільки, що хтось із верхів, із ду-у-уже високих чинів… Може, навіть столичних. Одні зброю колекціонують, інші — старовину, мистецтво…

…І черняхівські раритети, Софійка знає!

— Одного не второпаю. Виходить, крадіжка сталася за сприяння міліції? — все-таки не здавалась.

Хоч після вчорашньої археологічної пригоди її вже ніщо не мало б дивувати.

— На жаль, Софіє, аферисти всюди трапляються…

— А коли повертали, що, ніхто не помітив підміни? У музеї ж не якісь неуки працюють, мали б здогадатись.

— Тепер-то Елеонора Семенівна каже, що її одразу насторожило прохання позичити картини. Як згадує нині, після повернення полотна аж надто пахли фарбами й лаком замість пилу й вогкості. Але хто б посмів не довіряти правоохоронцям?

— І що ж далі? — нарешті одночасно подали голос мама й тато. Усі здогадуються, що мимоволі ув’язуються в дуже небезпечну гру.

«Мовчи та диш»! — чомусь згадалась дівчинці порада від чорного джипа, але вона відразу її відкинула. Тим паче, як там радила їй у сні Хазяйка? «Знай же, що повороту назад нема»!..

— А що далі? — всміхнувся Пустельник. — Тримайте усе в таємниці, надто від Сніжани. А я вже — що зумію, бо лишати цього так не можна!

— Я теж так вважаю, дядечку! — мало не підстрибнула Софійка.

А й справді, він, по суті, повторив і її вчорашні слова! Боже, вона зараз кинеться на нього й розцілує!

«Мій же ти хороший, мій же коханий, найдорожчий!» — забувши про всі застороги і про зморшку на лобі, сяяла до нього блакитним поглядом. Тільки так і мав би сказати найсправжніший у світі чоловік! Господи, та вона ладна заради нього віддати життя!

«…Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо», — це ж так і Хазяйка просила! Вправо — це ж — в бік правди, права, по закону тобто!.. Ще й наказувала: «І не збочуйте, чуєте?»

Заснути довго не могла. Шалене биття закоханого серця змішалось із пережитими хвилюваннями, тривожними передчуттями та марними пошуками відповідей.

І те, як Пустельник позавчора простягнув їй ту старовинну монету… З того всього навіть не завважила, чи зреагував на копійку зі скарбу малий Сергійко — колишній Загублений у часі… Цікаво, що відчував, коли торкався її долоні? Чи ж його пропалювала хоч сота частка того вогню…

Дзе-е-ень! Есемеска! Невже дядько Сергій зараз теж думає про неї?

На жаль, не дядько Сергій… «Вибач, давай помиремось», — це вже чи не десята за сьогодні Сашкова есемеска! Не рахуючи з двадцять скинутих нею викликів! Дістав уже! Спершу писати без помилок навчився б! Точно, селюк нещасний!

Шкря-а-аб!.. Хрусь-хрусь-хрусь…

Леле, ще тільки цього бракує! Знов той самий звук із нижньої квартири…

Шкря-а-аб…

Софійка вкрилась із головою: як мовить бабця Ліна, чого очі не бачать, те животу не вадить… Од тієї квартири вже колись були неприємності: кожної повні там відбувались загадкові танці-гупотіння… Але ж зараз там живуть люди, і ніяка нечисть уже не повинна б…

Хрусь-хрусь…

Але, мабуть, це й стало тією краплею, що остаточно переповнила чашу Софійчиних страждань, бо дівчинка несподівано вимкнулась і провалилась у сон.

Пані Вікторія Щербанівська, Хазяйка, за віком Юлієві Мокренку якраз у матері годиться! Гм… А може… Мала двох синів і дочку… Як там казала Елеонора на екскурсії? Мокренко — це начебто його псевдонім, справжнього прізвища не встановлено!.. По батькові ж — Олександрович… Як звали Хазяйчиного чоловіка?.. Тепер хоч приблизно знає, чого шукати!

Софійка сиділа в найглухішому кутку музею і перебирала архіви. Тобто папірці, які їй тихцем позносила Елеонора Семенівна. Завідувачка не хотіла, щоб колеги бачили, що вона зважується видавати документи безпаспортній школярці! Дівчинка почувалась ніби злодійкою, бо всамітнитись із папірцями таки не виходило: хоч відвідувачів не було, на потилиці відчувала нав’язливий погляд музейниці. Не довіряє. Таки далися