Читати книгу - "Юнаки з вогненної печі"

в пластмасовому футлярі і поставив фортепіанні п’єси Шопена. У вікно вливалася широка сонячна стяга, обливала мене за столом, я снідав і слухав чудові передзвони фортепіанних звуків. І мені раптом здалося, що я слухав цю музику не в своєму, а в іншому житті, вона звучала вечорами у домі з дерев’яними сходами на другий поверх, з верандою, балюстрада якого була обвита диким виноградом. Біля дому росли старі сосни, і вечорами їхній медвяний дух густо наповнював повітря. Освітлене свічками в канделябрах фортепіано стояло в глибині великої кімнати, а за фортепіано сиділа вдягнена в білу сукню з мереживами жіноча, а власне дівоча, постать. А на веранді, біля білого садового столика, сидячи в лозових садових кріслах, пили чай якісь люди без облич, набираючи срібними ложечками варення, що пахло проминулим літом. На столі стояла китайська ваза, наповнена розквітлими пишними айстрами, а я прислухався до звуків, що линули у відчинені двері меланхолійно і схвильовано. Дивна річ, цю візію я завжди бачив, коли слухав Шопена, інколи мені уявлявся цей-таки дім, освітлений ранішнім сонцем, і постаті на веранді, увитій диким виноградом, були так само міражні, просвічувалися й сяяли білою одежею. Можливо, в такий спосіб я бачив власних забутих предків, бо мати мені якось розказала, що її дід був дворянин, і це тільки після революції вони так опростилися, аж вона освіти не могла одержати, але де вони жили і який маєток мали, вона не знала, бо й того діда їй не довелося бачити — він у революцію емігрував, а дочка його і мати моя залишилася, вийшла заміж за столяра і опростилася. Мати моя опростилася ще більше, хоч “панськість” у неї залишилася, принаймні одягала вона мене як пестунчика і жахливо хотіла, щоб я вступив у вуз і вийшов, як вона казала, в люди, ніби вони з батьком й не люди були. Батько мій був із простих, але любив читати книжки і привчив до цього змальства й мене, хоч у післявоєнні роки із книжками було вельми сутужно. Принаймні вечорами у нас влаштовувалися сімейні читання: Микола Гоголь, Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний, було навіть у батька кілька старих книжок Бориса Грінченка: “Під тихими вербами” і “Серед темної ночі”, були й оповідання Архипа Тесленка, якого батько також вельми любив читати. Оце виразне українське коло читання справило на мене, очевидно, вирішальне значення: я став людиною української культури...

Але та візія дому зі старими соснами та увитою диким виноградом верандою, з дерев’яними рипливими сходами, часом бувала аж занадто нав’язлива, ніби я сам колись жив у тому невідомому домові. Зрештою, в мене трапляються й інші візії, зв’язані із життям у минулому, але ця була найнав’язливіша, тож я навіть тугу за тим домом відчував. Згодом, коли я вперше приїхав до Києва, побачив подібні будинки із старими соснами у Святошині, якраз при в’їзді від Житомирського шосе, і це мене так схвилювало, що я приліпився обличчям до шибки й дивився на ті будинки — надивитися не міг. Пізніше я розпитував матір, чи не жили її предки у Святошині, але вона того не знала.

Сніданком наситився, а музикою ні. Це зрозумів, як вийшов до річки. Дрімали круті береги, дрімали хати, втоплені в барвисті розливи листя, сама річка біля берегів була кривава, а посередині нерушно-чорна. На мості стояв із хваткою рибалка, витягав сітку, і риба, звисаючи з лунок, срібно блищала. Дурна лискуча риба, з якої той рибалка зварить собі юшку.

Я стояв на березі, повний дзвінких фортепіанних перехлипів і передзвонів, і думав про Ларису. Чи люблю я її і чи любить вона мене? А може, коли б ми зламали між собою якісь голубі перегородки, могла б у нас вийти непогана любов, відтак знайшли б одне в одному своє щастя. Але навіть тоді я вже тямив: світ — це не отакий простий і знайомий пейзаж; де легко знаходять щастя, його нема, а коли воно є, то через озвичайнення легко перестає бути щастям. “Щастя,— думав я,— це щось таке, чого годі досягти. Це загадка, яка доти загадка, поки її не розгадано, адже розгадана загадка не є загадкою”.

Йшов берегом, дихав вологим повітрям та осіннім сонцем. Це було чудово — жити, дихати повітрям та осіннім сонцем, бачити, як рибалка ловить хваткою рибу. Жінка вийшла з двору і кликала качок — її голос мелодійно розлунювався. Чудово було відчувати, що живеш, дихаєш усім тілом, що, зрештою, здатний усе це відчувати.

Повернувся додому, перетяг програвана у свою комірчину й поставив платівку: фортепіанні твори Шуберта. Лежав на неприбраній постелі й дививсь у стелю, слухаючи.

І цього мені було мало сьогодні. Поставив на програвана “Поему екстазу” Скрябіна і сів, обхопивши руками голову. Входив у життя звуків, у початкові неспокійні, але ще тихі акорди, що розбивалися напливами чогось схвильованого й бурхливого. Потім занепокоєно вирвалися скаламучені потоки, обірвалися, і раптом народилася ніжна туга скрипки. Але труба її розірвала, закрутилися, затанцювали вихори, через які пройшла мідними нотами та ж таки труба, впевнена і захоплена, і скрипки втомлено потяглися за нею. Знову з’явилася ніжність: вечір чи ранок, тобто пора, коли щось народжується чи зароджується й хоче вирватися з полону самого себе, але ще не має до того сили. Тоді й промовляє нервово й поспішливо чи й непоспішливо скрипка, напруга збільшується й нагнітається, а по тому з’являється ще тонший, іще ніжніший, іще ясніший звук. Тоді раптово й сильно, могутніми видихами заходиться труба, згодом тихше і в глибині, ніби зітхання,— впевнений акорд. Звуки розриваються, дизгармонішають, але їх упорядковує ніжна мелодія, після чого знову крокує труба, з’являється запоморочливий вихор, який росте, росте й розсипається, мелодія стає захоплена до безумства, виростає екстатична радість, тоді — вичерпання, спад, довга тужлива мелодія — настання втоми, яку збуджує, з’явившись, скрипкова пісня, але це вже регресія — мелодія вмирає, ніби розсіває насіння, яке відразу ж проростає, росте, підіймається і завмирає, ніби хоче збагнути вищу таїну життя; мелодія гойдається і пливе, заколисує,— усе це пульсує хвилями. Нарешті прокидається труба, а тоді й скрипки, весь оркестр, музика густішає, спадає, знову підіймається й падає. Потім у тиші коливаються