Читати книгу - "Пташиний спів"

я маю слухати тебе? Звідки мені знати, що ти мене кохаєш, Стівене? Звідки? — її голос став низьким, як тоді, коли Стівен уперше її побачив. Цей звук музикою вливався йому до вух: він просив, він був слабкий, але в ньому відчувалась особлива сила. — Тобі, Рене, я також не можу довіряти. Ти не дав мені жодної причини добре до тебе ставитися.

Обидва чоловіки мовчки на неї дивилися. Стівен вірив у силу почуттів між ними і був упевнений, що зможе її переконати. Ізабель продовжила:

— До цієї ситуації ніхто не міг бути готовий. Мені не допомогло нічого, чому навчила мене віра, сім’я, та нічого, до чого дійшла я сама. Але ти не будеш виставляти мене якоюсь повією, Рене. Я просто налякана жінка, і все. Не зрадниця, не розпусниця, ні хтось там іще. Я така ж людина, якою й була, просто ти ніколи не цікавився цією людиною.

— Пробач мені, я...

— Я пробачаю тобі. Я пробачаю тобі усе те зло, що ти мені завдав, і прошу тебе пробачити мені весь той біль, який я завдала тобі. Я іду наверх складати речі.

Вона вийшла з кімнати під шерхіт спідниці, лишивши по собі ледь відчутний аромат троянд.

— Ти ідеш з ним! — закричав Азер їй у спину. — Прямо до пекла!

Стівен повернувся і теж вийшов, досі намагаючись вгамувати тріумф у серці.

У валізі Ізабель поклала на купку одягу фотокартку Жанни у рамці. На секунду вона зупинилася, подумала і поклала туди ж сімейну фотокартку з батьками: усі були святково вдягнуті; Матильда, темноволоса жінка, стояла справа від батька; Ізабель, світловолоса дівчинка, — зліва від матері; позаду них — Дельфін, Жанна та Беатріс. Фотокартку зробили у руанському парку — на задньому фоні можна було розгледіти людей, які гуляли піщаними стежками і навіть не підозрювали, що потрапили в кадр. На передньому плані біля ніг батька сиділа їхня маленька собака. Ізабель розглядала обличчя батька, який дивився на неї з фотокартки: темні відчужені очі, густі вуса. Йому буде дуже важко осягнути, нащо вона так вчинила. Хоча він ніколи і не прикладав зусиль, щоб її зрозуміти.

Вона поклала до валізи дві сукні та блузу з візерунком по каймі. Для подорожі їй знадобиться зручніший одяг: пальто та туфлі, у яких можна багато ходити. Можливо, вона матиме змогу прислати за рештою речей, коли вони десь влаштуються. Ізабель намагалась не роздумувати. Вона хотіла якнайшвидше забратися з цього будинку, разом зі Стівеном, перш ніж рішучість зрадить їй і вона почне застановлятися над практичними деталями. У коридорі лунали кроки, і у дверях з’явився Стівен. Вона підбігла до нього та притислась до його грудей.

— Ти надзвичайна жінка, — промовив він.

— Що я скажу дітям?

— Попрощайся. Пообіцяй писати.

— Ні, — Ізабель відійшла назад і похитала головою. З очей текли сльози. — Я неправильно вчинила щодо них. Я не можу удавати, ніби все добре. Краще їх просто покинути.

— Навіть без прощання?

— Без прощання. Швидше, Стівене, нам треба йти. Я вже готова.

— Зачекай тут, я лише заберу свої папери.

Поки Стівен біг нагору до своєї кімнати, він почув жіночий крик та схлипи з нижнього поверху. Потім пролунав гучний стук дверей і запитання Грегуара, що відбувається. Стівен жбурнув свій паспорт, записи, звіти, бритву та комплект одягу до невеличкої шкіряної сумки. Спускаючись сходами, він побачив Лізетту в нічному одязі, котра стояла біла своєї спальні. Вона була бліда і здавалася шокованою.

— Що відбувається? — запитала вона. — Чому усі кричать?

Стівена захопив жаль до дівчини. Він мовчки від неї відвернувся і побіг до кімнати Ізабель. У пальто та зеленому капелюшку з пером вона виглядала зворушливо молодою.

— Все добре? Можемо йти?

Вона узяла його руку в свої й глянула на його серйозне обличчя. Всміхнувшись, хитнула головою й узяла валізу.

Кожна кімната, кожен непередбачуваний коридор, які об’єднав під собою цей дах дивної геометрії, були сповнені голосів, кроків — важких, невірних, вони то бігли, то поверталися назад. Двері кухні брязкали та знов відчинялися — Маргарита з кухаркою снували до їдальні і назад під приводом прибирання. Потім вони взагалі стали у холі, щоби послухати. На сходах з’явився Стівен під руку із Ізабель, проводячи її повз приголомшені погляди та запитання.

— До пекла, — повторив Азер з дверей вітальні.

Ізабель відчула руку Стівена у себе на талії, коли вони проходили повз нього. На порозі вона озирнулася і побачила маленьку бліду фігурку Лізетти на повороті сходів. Ізабель здригнулася, і Стівен вивів її у темряву ночі.

У будинку Азер наказав дітям чекати на сходовій клітині, а сам пішов до кімнати Ізабель. Там він стягнув з діжка покривало і почав роздивлятися постіль, обмацувати її руками. Простирадла були чисті, накрохмалені та майже не несли сліду тіла його дружини. Він піднявся нагору, у кімнату пожильця, і зірвав з його ліжка ковдру. Ця постіль виглядала безладніше за ліжко Ізабель — вочевидь, Стівен спав не так спокійно або ж не дуже охайно її потім застеляв. Одначе ознак зради не було і тут: чисті простирадла з охайною складкою посередині.

Азер повернувся на другий поверх і почав зазирати у кожну кімнату. Його розривало бажання побачити бруд та сором, який вони вчинили. Він хотів виявити ознаки її зради, плями її падіння. Та злоба і приниження