Читати книгу - "Чигиринський сотник"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— А ондо ж на шиї в тебе висить, — каже Обух. — Не бачиш хіба?
Полапав себе Михась за шию і справді, теліпається там камінна лялька на поворозці.
— Добре, — каже. — А куди йдемо?
Показав характерник на Дніпро, де місячна доріжка послалася.
— Он місяць стежину для нас простелив. По ній і підемо туди, звідки жодна смертна душа ще не верталася!
Та й не балакав більше — ступив на ту золоту стягу і побіг по ній, мов по землі. Малий козак якусь мить повагався та й собі за ним гайда.
Біжить і дивом дивується: тримає його місячна доріжка на воді, мов справдешня твердь. Легко йому стало та весело, мчить як вітер, а попереду характерників хвіст матляється з боку на бік. Вибігли вони на середину Дніпра, коли ж характерник враз і спинився. Хтів було Михась загальмувати всіма чотирма лапами, та не вдержався і налетів на Обуха. Зіткнулися вони та й полетіли сторчголов у якусь прірву.
Отямився малий козак та й бачить: сидять вони на березі чорної річки. Думав було Михась, що то Дніпро, та потім утямив, що не схожа тая річка на нього, — вода в ній густа і темна, як смола, а на ній біле квіття плаває із млинове коло завбільшки.
— Де ж се я опинився? — питається він сам у себе.
А характерник і каже:
— На тому світі, сину.
Жахнувся Михась, почувши теє, та й давай роззиратися довкруги. Тільки нічого доброго не вгледів: померки, чорні мов сажа, стояли над берегом, а трохи далі видніла якась долина. Та ще на небі ні місяця, ні зірок не було.
— І вітру тут нема… — каже характерникові.— Душно, як у могилі.
— Царство се Триглавове, то нічого доброго в нім не буває,— каже той. — Ходімо, сину, бо часу шкода.
Та й побіг уперед. От спустилися вони в долину, аж там квіття росте — чорне все, наче вугля, і так пахне, що голова обертом іде. Принюхався Михась та й утямив, що недобрі тії пахощі, бо чути було в них мертве тіло і тлінь. Біжать вони тою долиною, а в померках якісь тіні блукають. Багацько їх, і пропливають вони безгучно, м’яко і скрадливо та й губляться в пітьмі.
— Хто се? — питає Михась.
— Ті, хто нічого в житті своєму не зробив, — каже Обух. — Ні доброго, ні злого. Прожили отако свій вік у запічку й носа боялися виткнути. Нікчемні людці — крамарі, гречкосії да писаки ріжні…
— Та й що?
— А нічого. Ні до Иру Дажбого їх не беруть, ні до Пекла… Отако й тиняються тута, немов худоба.
Озирнувся Михась, та жодної тіні вже не угледів, бо минули вони вже тую долину. Тут Обух спинився, голову звів і каже:
— А от і сонечко пекельне сходить… Гарне, правда ж?
Над криваво-червоним обрієм поволі піднімалося багрове кружало. Таке велике воно було, що ще й не зійшовши затулило мало не половину неба; нерівне воно було, в ґулях та наростах, і по краях палахтіли на ньому жовті язики полум’я. Як вилізло воно цілком із-за ранкового пруту, то Михасеві й мороз по шкурі пішов: було то не сонце, а помело,[33] що на всеньке небо плювалося огненними омахами, та ще й так низько над землею стояло, що, здавалося, рукою можна до нього дістати.
— А чом воно таке? — питається малий козак.
— Як настане кінець світа, — каже Обух, — то вчинить Чорнобог отаким наше сонечко… Погорить воно після того та й почне згасати. Тільки не знає клятий, що не дасть Батько Троян йому згаснути — зійдеться він із Триглавом ув останньому поєдинку, переможе його і знову засвітить сонце. Тоді світ стане молодий, а душі небіжчиків народяться для нового життя.
— Усі?
— Та ні, не всі… Козацькі душі житимуть у тому світі, а тим, що писарями да гречкосіями були, хіба ж знайдеться там місце? — Характерник аж сплюнув. — Не треба вони у Пеклі, то й там непотрібні будуть!..
— А чого ж сеє сонце та не гріє?
— А чом же воно буде гріти, як Триглав його сотворив! Ото тільки палає на всеньке небо, а тепла з нього ніякого…
От пробігли вони трохи та й забовванів попереду камінний город. Давній-давній він був: зирили вікна чорними проваллями, мури пощербилися, а колони покололися і попадали. Ніде і душі не було видно, тільки їхні кігті цокотіли по бруківці.
— Слава Богу, — каже Обух, — дісталися ми, куди нам треба було!
Та й завернув на величезний майдан, де височіла здоровезна кам’яниця. Забігли вони під колони, побралися східцями нагору, і побачив Михась, що даху в тої кам’яниці немає, сама вона кругла, як миска, і до самого низу
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Чигиринський сотник», після закриття браузера.