Читати книгу - "Україна-Русь. Книга друга. Князі Галицькі-Острозькі"

Цікаво також те, що Великокнязівські роди Болеслава Тройденовича і Любарта Гедиміновича, мов за помахом чарівної палички, зникли з історичної арени. Отак: були, були і — нема!

А наостанок ось таке:

«Першою його (Любарта. — В.Б.) дружиною традиційно вважають дочку Юрія-Болеслава Тройденовича» [44, с. 179].

Ми пам’ятаємо — відповідно до історичних документів — Болеславу (Юрію) 1323-го виповнилося тільки 14 літ, а князь Любарт зайняв великокнязівський престол Галицько-Волинського князівства, за історичними трактуваннями, саме тому, що був зятем князя Болеслава (Юрія II). Подібне твердження є стовідсотковою брехнею: 1340 року найстаршій дитині князя Болеслава могло бути 8–9 років.

Розуміючи оці анекдотичні ситуації, історики пізніших часів додали: «… існує не менш вірогідне припущення, що Любарт був одружений на дочці Андрія Юрійовича, котрий панував на Волині, титулуючи себе «володимирським князем». Він, як відомо, пішов із життя близько 1323 року, тому появу Любарта (а в документах — князя Дмитра. — В.Б.) у Луцьку подеколи датують 1320-ми роками» [44, с. 179].

Що цікаво: у 1320 році Любарту могло бути тільки 5–8 років. І в цьому випадку відверта брехня!

Хоча князю Дмитру Галицькому, за тими ж офіційними джерелами, у 1320-му було 17–20 літ і саме тоді «… він відновив у Луцьку православну єпископську кафедру та надав їй земельні маєтності, зафіксовані у привілеї 1321 р. … Цікаво, що побувавши у Луцьку невдовзі після його смерті, митрополит Кипріян склав молитву «над гробом княжим Дмитриевым» [44, с. 180].

І ніякої згадки про Любарта Гедиміновича! Хоча, звичайно, історики все приписують саме йому.

Отака страшна правда про руського князя Дмитра Юрійовича Галицького — правнука славетного князя Данила Галицького.

Поговоримо про свідчення іспанського ченця за «Книгою знань про всі королівства…». Ми пам’ятаємо, що іспанець зафіксував таке: «Залишивши Польське королівство, я прибув до королівства Львів, яке німці називають Лемберг, у якому нараховується п’ять великих міст. Перше називається Львів, друге — Київ, ще одне — Володимир, ще одне — Пінськ, ще одне — Сівер. Відомо, що королівство Львів межує з країною Романією і з королівством Алеманія» [44, с. 158].

Це надзвичайно цікаве свідчення, яке сучасні історики не мають права ігнорувати для свого «спокійного життя».

Ми вже встановили, що іспанець описує Велике Галицько-Волинське князівство, скоріше за все, станом на 1330–1340 роки. Тобто подорож відбувалася, коли мандрівникові було 26–36 літ: після 1323 до 1341-го. Не будемо вдаватися до повторних пояснень. Так чи інакше — опис «королівства Львів» відбувся до 1349 року. Саме на ті літа припадає владарювання Великого князя Дмитра.

Як бачимо, столицею держави, за твердженням іспанця, був Львів, що могло статися тільки за єдиного князя Дмитра Юрійовича Галицького. Бо за князів Андрія та Лева II Великий князь керував державою зі стольного міста Володимира. За твердженням українських, російських і польських істориків, у часи так званих Великих князів Болеслава (1325-1340) та Любарта Гедиміновича (1340–1383) столицею Великого князівства теж був Володимир, що суперечить свідченню іспанця. Але цей факт українських істориків не цікавить.

Як не зацікавили їх факти підробки та відвертого фальшування польськими хроністами та владоможцями (чи польською католицькою церквою у пізніші часи) офіційних документів так званого Великого Галицько-Волинського князя Юрія II Болеслава.

Ще 1913 року великий український історик Михайло Сергійович Грушевський (1866–1934) у праці «Ілюстрована історія України» (перевидання 1990 року) на сторінках 128 та 129 засвідчив такий незаперечний факт:

Рис. 113. «Печатка Юрия Львовича (дійсного онука Данила Галицького. — В.Б.) уживана Юриєм-Болеславом (напись: … «печатка володаря Георгія короля Руси»)» [162, с. 128].

Над підписом поданий лицевий бік печатки Великого князя (короля) Юрія Львовича (1262–1308). А на наступній (129) сторінці цього ж видання під рисунком 114 читаємо:

«Другий бік тої ж печатки (напись:… «печатка володаря Георгія князя володимирського»)» [162, с. 129].

Що цікаво: навіть малообізнаний історик-фахівець, вивчаючи твори М.С. Грушевського, зобов’язаний звернути увагу на такі незаперечні висновки:

Перше: Юрій Львович був коронований на великокнязівському престолі.

Отже, Юрій-Болеслав, не будучи королем, користуватись його печаткою не міг. Печатка використовувалася переважно на документах зовнішнього вжитку, і тому жоден володар сусідньої держави не міг уважати документ з чужою печаткою за достовірний. У свій час професор М.С. Грушевський не міг цього констатувати ні в Російській, ні в Австро-Угорській імперіях, тому тільки звернув нашу увагу на давні фальшивки. Аби нікому нічого не пояснювати, сучасні українські історики, взагалі, вирішили замовчати цей незаперечний факт фальшування документів вигаданого Великого князя Юрія II Болеслава.

Друге. Будучи «королем Русі», Великий князь Юрій Львович був одночасно «князем Володимирським», тобто власником Володимирського князівства (Волині). Що зайвий раз підтверджує справедливість свідчення іспанського монаха саме про «королівство Львів». Королівський титул Великому Галицько-Волинському князю могла принести (поруч з рядом інших вимог) обов’язкова належність до його володінь Львова та Галицької землі.

Всі оці факти перебріхані та замовчані в українській історичній сучасній науці. Тому в нас є кілька виходів із даної ситуації: або відмовитися від давньої польсько-російської зумисної вигадки про Великих князів Болеслава і Любарта, до речі, ніякими незалежними документами не підтвердженої, або продовжувати «співати старих пісень», при цьому відкинути і далі не помічати давні свідчення абсолютно незацікавлених людей: іспанського ченця («Книга знань про всі королівства…»), митрополита Кипріяна з його молитвою («Над гробом княжим Дмитриевым») та, врешті, церковного дзвона знаменитого храму Святого Юра, який католик Любарт відновити не міг. І хоча нам стверджують,