Читати книгу - "220 маршрутів"

— Та годі вже! Забий, сьогодні субота!

— І з цієї нагоди ти збираєшся проспати весь день?!

— Так ти мені вже й дала!

— Думаєш, мене це аж так хвилює? Можеш взагалі не вставати! У кожного лише одне життя. Було б непогано, якби юно мало якусь мету. Але якщо твій пріоритет — сон, то спи, синочку. Порох ти вже навряд винайдеш, та на старість принаймні точно не скаржитимешся, що не виспався!

Вона вийшла, а Міхал прокинувся аж під обід.

Погода в суботу вранці була чудова. Вони сиділи на ґанку будиночка Меланії. Дітлахи десь поховалися, щоб на самоті з’їсти принесене Міколаєм печиво. Коли він вручав його старшій дівчинці, вона подивилася на нього круглими від захвату очима й прошепотіла:

— Це мені? А з якою нацинкою? — але вже розгледіла упаковку й радісно показала братові: «З пилисиновою!»

— Підійде? — сміючись запитав Міколай. Насправді класно було б мати в родині когось молодшого!

— Ага, — неуважно відповіло дівча, розриваючи упаковку.

— Тільки ж поділи порівну! — напучувала сестру Меланія.

— А ти не хоцес? — мала дипломатично спробувала виключити Міколая з поділу.

— Ні, дякую!

За кілька хвилин діти прибігли по вуха замурзані шоколадом.

— Смачно? — спитав Міколай.

— Ага! — вигукнули вони й побігли на газон.

У Міколая були інші плани, ніж глядіти спиногризів. Не для цього він брав проїзний, а Меланії купував пільговий добовий квиток, щоб сидіти тепер під хатою й удавати няньку. Але дівчина не могла піти, бо мами не було. Тому вони сиділи, балакали, їли груші та краєм ока пильнували малих, що гасали по садку.

— Тут так гарно! — глибоко зітхнула щиро зворушена Меланія.

— Ага.

— Ти відчуваєш цей запах?! — захоплювалася вона невідомо чим.

— Угу. Здається, це груші гниють? — відповів Міколай.

— Знаєш, що! — дівчина стукнула його в плече. — Так пахне сад! Правда ж, чудово? У ньому змішалося все: квіти, трава, листя, фрукти й навіть дим вогнища.

— Особливо дим класний!

— Припини!

— Серйозно, запах диму просто бомба!

— Ти глузуєш із мене.

— Де там! Тут гарно.

— Чекай, я маю дещо для тебе, — згадала Меланія й на хвилинку зайшла в дім. — Тримай! — вона вручила йому маленьку кольорову картонку з висушеною чотирилистою конюшиною.

— Що це?! Це справжня? — Міколай не йняв віри. — Це справді мені?! Дякую! Але я не можу її в тебе взяти!

— Я вже давно хотіла тобі це подарувати, але боялася, що ти сміятимешся.

— Ти не можеш її віддати! Тобі теж потрібне щастя! — заперечував хлопець. «Особливо тобі», — уточнив він подумки.

— Не можна мати більше щастя, ніж маю я! — вигукнула Меланія. — Ходімо, щось тобі покажу! — вона встала й попрямувала вглиб саду. Зупинилася біля паркану, присіла й вказала на кущик конюшини. — Дивись.

— Що?! Всі чотирилисті?! — вразився Малий.

— Бачиш? — розсміялася вона. — Я найщасливіша людина у світі!

Міколай не покладався на силу талісманів. Чорні коти, п’ятниці тринадцятого, сажотруси й драбини, чотирилисті конюшини — він завжди висміював такі забобони! Але факт, що після того, як він отримав конюшину, усе почало потроху змінюватися. Хоча, хтозна, може конюшина не мала із цим нічого спільного?

Пільговий квиток за три сімдесят. Маленький кольоровий шматочок картону з магнітною смужкою. Неймовірно, скільки радості можна подарувати комусь, вручивши квиток на міський транспорт! Міколай любив їздити автобусами. Особливо між годинами пік, коли не було штовханини. Йому подобалося відчуття свободи та одночасного панування над подіями (чи, якщо бажаєте, — над маршрутом), яке охоплювало його, коли хлопець їхав знайомою трасою. Та він уже звик до нього. Тому абсолютно не міг зрозуміти Меланію, яка пищала від захвату, дивилася в усі вікна одночасно й крутилася, наче щойно вмостилася на сидінні каруселі.

— Дивися — качки! Дивися — міст! Ой, Боже — Вісла! Така широка! Поглянь! А ти це бачив?! — не вгавала радісна дівчина. — І ми справді можемо так кататися цілий день?! — захоплювалася вона, а Міколай почувався, наче старий вовк чи провідник у джунглях, якому знайома кожна стежина.

— Цілу добу, — уточнив він тоном знавця.

Вони сідали до кожного автобуса, який під’їжджав першим. Так вони доїхали до Повсіна. Дорогою назад, на Біланові, пересіли на 522-й і поїхали на Редутову. Нарешті, сповнені нових вражень, вони повернулися додому 523-м. Їхня подорож тривала майже чотири години!

— Я ніколи не забуду цієї поїздки! Я навіть не уявляла, що Варшава така велика! — сказала Меланія, коли вони прощалися. — Це було чудово! Дякую! — прошепотіла вона й поцілувала Міколая в щоку.

«Декому так мало потрібно для щастя!» — подумав він.

— Треба буде якось повторити, — кинув він наче досить байдуже, але насправді зрадів, що вона теж заразилася «автобусною лихоманкою». — Тільки не завтра, я завтра знову до лікарні. Може, нарешті гіпс знімуть?

— Справді? Чудова новина! — радісно вигукнула Меланія.

— Ага, — буркнув Міколай і ніжно подивився на руку. — А я саме почав до нього потроху звикати! І чорт, тепер таки доведеться писати контрольні! Я не віддам тебе цим злим лікарям! — промовив він до гіпсу.

Олівер виявився рожевою кулькою, замотаною в безліч вигадливих дитячих вдяганок, яка