read-books.club » Фантастика » Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"

131
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79" автора Микола Сорока. Жанр книги: Фантастика / Пригодницькі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 60
Перейти на сторінку:
подзвонюючи, чудернацькі вудила, блищали фігурні бляхи… Професійне Сержеве око навіть при скупому світлі місяця зразу визначило бронзу.

Втім, у поведінці коня не було нічого незвичайного. З’ївши печиво, він почав обмацувати губами кульок, а коли Серж відвів руку, щоб дістати нову порцію, — нетерпляче тупнув ногою…

Далі Сержева оповідь стала дивною і не зовсім доладною.

Здається, був якийсь недоступний для свідомості миттєвий перехід — і ніч, сповнена урочистої тиші кінця літа, стала вогким, неяскравим березневим днем. Чвакали копита, розбризкуючи місиво брудного снігу, хвацькі вигуки вершників перекривали іржання. Сковзаючись і присідаючи, коні обережно спускалися схилом. Кучеряві довговусі воїни, вдягнуті в шкіру з грубими залізними пластинами, у круглі шоломи, з усіх сил натягали повіддя; біля сідел висіли червоні щити.

Білий жеребець гордовито гарцював перед Сержем, кіннота обходила його з двох боків. Але тепер кінь був осідланий, і на ньому, впираючись чобітками в металеві стремена, сиділа маленька вершниця.

Вона справила на мого приятеля надзвичайне враження. Він називав цю жінку царицею, хоча вона була, певно, командиром кінного загону. Юне обличчя, кругле й вилицювате; кирпатий ніс; непокрите смоляне волосся до лопаг ток. У яскравих темно-карих очах — веселе шаленство, задьористість. Вона вселяла страх і водночас вабила. Вдягнута була у безрукавку з сірого вовчого хутра поверх кольчуги; на бронзовому поясі висів меч, що звужувався Донизу.

Жінка кинула Сержеві лише одну фразу, коротку й Дзвінку, як команда. Чи тому, що слова були схожі на російські, чи через іншу, лише згодом зрозумілу причину, — але він втямив: цариця напівжартома погрожує йому своїм гнівом, якщо підведуть підкови…

Потім жінка вдарила коня закаблуками й почала спускатися разом з усіма, похитуючи тонким станом…

Опам’ятавшись після зустрічі з царицею, Серж виявив, що й він одягнутий у тісний сирицевий каптан з нагрудними пластинами поверх сірої сорочки навипуск; за поясом — сокира з довгим вузьким лезом, на пальці — бронзова каблучка з шипами; шкіряні штани заправлені у м’які чоботи.

Я запитав його:

— Які були рукава сорочки?

Він замислився на мить і відповів:

— Довгі, з червоною вишивкою — така подвійна строчка біля зап’ястя.

— А кінці, кінці рукавів застібалися?

— Ні, суцільні, дуже тісні. Коли надягаєш або знімаєш, ледь руку просовуєш.

Сказати правду, ця деталь вразила мене більше, ніж усі чари в Сержевій оповіді. Коли ми робили реконструкцію костюма мешканців городища, поставало безліч питань, у тому числі й про застібку рукава. Художники, які нещодавно ілюстрували великий академічніш збірник, намагалися “ховати” зап’ястя воїнів, найчастіше за щитами… Лише недавно фахівці з Москви висловили здогад, що сорочку шили з широким рукавом, а кінець звужувався по руці воїна. Серж про це знати не міг…

Я промовчав. Але тепер набагато уважніше слухав плутану оповідь, часто перебивав запитаннями. Сам того не відаючи, Серж перетворював силу-силенну уривчастих археологічних відомостей у гармонійну, струнку систему, однією недбало кинутою деталлю заповнював пробіли, що, десятиліттями мучили вчений світ. Побіжно він розбив багато гіпотез, знову ж таки йому невідомих, бо відкритих публікацій не було. А деякі підтвердив, у тому числі — о радість! — і мої. Мене аж морозом обсипало, коли він описував якийсь предмет збруї, озброєння чи побуту, навіть не знаючи його назви, і виявляв при цьому разючу точність.

…З’їхавши з горба, воїни пустили коней чвалом. З голосним посвистом і гомоном сунули мокрою, роз’їждженою рівниною. Сержеві було видно, як в’ється чорне волосся маленької амазонки на білому коні, як сонце зблискує на її поясі…

Провівши її поглядом до голого, чорного, мов на гравюрі, лісу, де через багато віків виникло село X., Серж упевнено рушив до воріт дитинця. За кілька кроків стало видно димний посад. Наче з-під землі росли двосхилі дахи, що диміли по-чорному, через віконця під гребенем. (Я подумки знищив одну свою готову статтю для “Археологічного вісника”). Серж відшукав очима свій дім і згадав, що обіцяв молодшим братам зарізати сьогодні півня. Так, так, він був коваль і ювелір, і його призначили у кінноту резерву на той випадок, коли загін буде розбито й доведеться захищати підступи до городища.

Мені здалося, що я чогось не зрозумів. Серж пояснив, о, з тої миті, як побачив на собі шкіряний одяг, він есь час відчував роздвоєння свідомості. Причому особистість Сергія Гвченка, металофізика XX століття, стала в тінь, лише контролюючи душу архаїчного слов’янина — молодого коваля і воїна, годувальника багатодітної сім’ї, рабськи закоханого в царицю.

Отже, людина з подвійною свідомістю, грузнучи чобітьми у дорожній багнюці, вибралася на дитинець. Там, за огорожею з масивних загострених колод, були землянки “гарнізону” і навіси для коней. Ворота охоронялися. Молодий коваль (тобто Серж) перекинувся жартом з вартовим. Розум мого сучасника усвідомлював не стільки мову, скільки загальний смисл і настрій почутого.

Бравий воїн резерву мало не до заходу сонця жлуктив із дзбана хмільне пиво під навісом, заїдаючи хлібом з часником, грав з товаришами в кості. Як я й припускав, грали на римські срібні монети. З власних оповідей під час чаркування Серж зрозумів, що коваль уже не раз пускав кров кочовикам: сокирою вибивав їх із сідла, колов кинджалом, топив стрілами тих, що пливли. Діждали весни вороги, знову набігли, — що ж, буде весело…

Раптом на змиленому скакуні влетів у ворота гінець, і резерв мусив терміново протвережуватися.

Серж спускався на рослявому гнідому жеребці слизьким схилом, лівою рукою з намотаними повіддями тримав руків’я червоного щита, а правою міцно стискав сокиру… Вир кінських і людських тіл, здіймаючи бризки снігового місива, кипів на рівнині, повільно, але невідворотно зміщуючись до горбів. Гнідий Сержів кінь прискорив біг. Миготіли червоні плями щитів. Захисники міста мовчали, а степовики, лавою відтісняючи малочисельний загін, намагалися нагнати на нього жаху несамовитим лементом.

Поєдинки йшли по всій рівнині. Коваль, сп’янілий від кровожерного запалу, підняв гнідого дибки, і той своєю масою повалив низеньку степову конячку. Щось хряснуло і провалилося під копитами… Воїн правим поводом розвернув коня на місці і встиг щитом відбити шаблю другого ворога.

Коваль богатирським наскоком пробився туди, де нашим пощастило з’єднатись і стримувати натиск основних сил кочовиків. Там, уся забризкана кров’ю, з обличчям, обліпленим мокрим волоссям, відчайдушно билася молоденька цариця. Серж бачив, як вона здмухувала з губів непокірне пасмо і, знову прикрившись знівеченим щитом, навідліг викидала тонкий меч. Червоні бризки, червоні струмки змішувалися з патьоками бруду на білій шиї коня.

Та ось навалилась юрма степовиків, що досі не брала участі в бою. Лементуючи, вони оточили дівчину, затулили лісом списів, волохатими кремезними спинами, шапками. Спіткнувся і наче по-людськи

1 ... 33 34 35 ... 60
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79"