Читати книгу - "Пригоди в оргазмотроні"

Тепер Райх був на вершині психоаналітичного руху, визнаний лідер його другого покоління, що зійшов на трон, коли Фрейд почав поступово відходити на задній план. У жовтні 1923 року через рак, який пронизував його щелепу, Фрейду вирізали верхнє піднебіння — недуга, через яку той за останні 16 років свого життя пережив ще тридцять операцій. Коли його злоякісну пухлину вирізали, Фрейдові доводилося носити протез, який у його сім’ї поміж собою називали «монстром»: той слугував перегородкою між його носовою та ротовою порожнинами, аби аналітик міг їсти та говорити. Фрейд вперто продовжував курити; тепер, аби втримати сигару між зубами, йому доводилося утримувати щелепу відкритою за допомогою прищепки. Монстра доводилося поправляти що декілька днів, аби той не дірявив його пошкоджену раком внутрішню сторону щоки, бо ж інфекція, що могла виникнути в результаті такого внутрішнього пошкодження могла зробити його глухим на одне вухо — праве, на його щастя, відтак позбавивши його необхідності розвертати аналітичну кушетку, в узголів’ї якої він сидів.

Аналітики Карл Абрагам та Фелікс Дойч провідували Фрейда під час реабілітації після першої із тих багатьох операцій, на віллі, яку той винайняв у Земмерінгу, селищі в австрійських Альпах. «Ми багато говорили про Професора [Фрейда], — писав згодом Дойч, — про те, як він все більше і більше витягує з людей, що А[брагам] і сам відчув на собі, коли одного разу залишався в Земмерінгу. Нагорі, у своєму кабінеті Професор [Фрейд] мав телескоп, за допомогою якого досліджував місяць та зорі, а вдень вивчав схили та гори району. Він усе більше і більше витягує зі світу».

Пауль Федерн, колишній аналітик Райха, був віце-президентом Віденського товариства психоаналітиків і за відсутності Фрейда зміцнив свої позиції в керівництві як виконавець обов’язків голови.

Як і Задгер, в ході аналізу свого протеже той утратив увесь інтерес щодо нього. Федерн вирішив, що Райх був «агресивним, параноїдальним та претензійним» — усі риси, від яких, на його думку, мало б вернути. Майрон Шараф припускає, що Федерн з особливою відразою засуджував часті позашлюбні зв’язки, про які Райх говорив під час сеансів із ним. До того ж Федерн, якого Райх пізніше глузливо опише, як «проповідника з борідкою», не поділяв Райхового вихваляння оргазму. 1927 року, коли світ побачив «Функцію оргазму», Федерн видав книгу (у співавторстві з Генріхом Меном), у якій стверджувалося, що «сексуальне стримування здоров’ю не шкодить» і для приборкання сексуального інстинкту приписувалися холодні ванни, затримування подиху та плавання{127}.

Федерн розпочне, як це називатиме сам Райх, «копати» під нього, намагаючись переконати Фрейда, що Райхова поведінка була такою войовничою, що могла з легкістю трактуватися як патологія, й заохочував Фрейда діяти у відповідь на щораз більшу кількість скарг від їхніх колег на оргастичний фанатизм Райха. «Колись співпрацювати з ним хотілося, бо це стимулювало, — Гелен Дойч так пригадувала мінливі настрої стосовно Райха, що витали у професійних колах. — Він працював у Амбулаторії і його епікризи, зазвичай, були доволі повчальними для молодших колег. Згодом він і сам пустить вартісність своєї роботи на пси, спробувавши ввести декілька понять, що самі по собі правильні, але, вочевидь, не цілком нові, у роль центральних концепцій психоаналізу. Його агресивна манера впровадження цих ідей була йому притаманною… але його безцеремонну та агресивну, не помилюся навіть, якщо скажу параноїдальну, персону було важко зносити»{128}.

Федерн набув повноважень вирішувати, кого запрошувати на зустрічі, які проводилися у вітальні Фрейда на Берґассе, 19, лише в другу п’ятницю кожного місяця. Фрейд, працюючи над своєю «Автобіографією», уже був важкохворим, і фантом смерті нав’язливо переслідував його; він відвідав лише одне подальше зібрання і вже ніколи не їздив на конгреси психоаналітиків, тож ці приватні зустрічі були єдиним шансом для багатьох його ревних шанувальників побачити його наяву. Фрейд вирішив, що на один раз могли приходити лише 12 учнів: шість місць було відведено для постійних членів виконавчого комітету Товариства, а ще шість знаходились у постійній ротації між іншими членами.

1924 року Райх висунув свою кандидатуру на посаду другого заступника голови Віденського товариства психоаналітиків — хоч не керівна посада, але все ж гарантувала б йому постійне місце на цих щомісячних зустрічах. Його обрали. Однак, поза Райховою спиною, Федерн переконав Фрейда змінити результати голосування на користь Роберта Йокля, Райхового старшого товариша з Амбулаторії. Фрейд шкодував через своє неетичне рішення, коли прочитав і був вражений доказами, які Райх наводив у своїй праці «Імпульсивний характер» — книзі, яку опублікують наступного року і в якій Райх жодного разу не посилався безпосередньо на свою теорію оргазму. Лікуючи «нікчем, брехунів та уїдливих скигліїв», які, як і психічно хворі люди, здавалося, не контролювали свої імпульси, Райх сміливо лягав на амбразуру професії. Його тягнуло до таких прототипів, бо ж ті не виказували симптомів сексуального пригнічення, яке, як він вважав, було таким згубним — на вигляд вільні від тенет свого супереґо, імпульсивні персонажі діяли на задоволення своїх примх, які жбурляло саме їхнє підсвідоме. Вони були клінічним еквівалентом Пера Ґюнта.

Райх встановив, що усі пацієнти, яких той вважав представниками імпульсивного типу характеру, розпочинали сексуальну активність у направду ранньому віці, але їхня молодеча допитливість щодо питань сексу раптово подавлювалася травмою, що нав’язувало їм почуття провини за скоєне. Райхів американський учень Елзворт Бейкер пізніше посилатиметься, власне, на Райха як на «представника імпульсивного характеру» і, знаючи подробиці смерті його матері, припускатиме, що Райх самоідентифікуватиме себе із проблемним дитинством цих складних пацієнтів.

Однією з пацієнток, про яких Райх написав у своїй книзі, була 26-річна мазохістка та німфоманка, яка отримувала задоволення лише коли мастурбувала ножем, добровільно ріжучи себе в процесі, аж до випадіння матки. У цій ситуації мати цієї жінки кинула