Читати книгу - "Коли курява спаде"

Вогонь пристрасті туси перетворився на гнів і почулися крики й плач дітей домашніх рабів, яких бив шкіряним батогом кат. Обличчя туси скривилось від гніву, а Янгджома схиливши голову набік, дивилась на нього і радісно всміхалась. До цього ми всі вважали її звичайною жінкою, і те, що туси силою відібрав її, нічим не відрізнялося від того, що він колись купив мою матір за гроші. Однак зараз та посмішка показала нам, що ця жінка — кхадома[64]. Пізніше живий будда Цікер розкаже нам, що духи виходять, щоб учинити якусь шкоду. Є такі серед них, що знають, хто вони, але є й такі, що не знають, і третя дружина, вочевидь, належить якраз до цих других, тому ми не повинні намагатись учинити їй якусь шкоду поза очима батька. Однак це — ще майбутні слова.

У якийсь момент мій старший брат Тенкйонг Гонбо підійшов до мене ближче й сказав:

— Мені подобаються гарні жінки, однак цю жінку я боюся.

А на площі поза замком Янгджома сказала до туси:

— Господарю, якщо їм так подобається складати пісні, нехай собі співають про мене.

Ми з братом підійшли до них ближче, і він сказав:

— Живий будда каже, що ця пісня давно вже була складена, тож пані не потрібно наказувати слугам складати якісь пісні про неї. Ці люди розбираються тільки в візерунках на шкірі отруйних змій і нічого не тямлять у красі павича[65].

Третя дружина зовсім не розсердилась, а всміхнулась до брата.

Тож йому залишалось тільки махнути рукою, щоб усі розійшлися.

Туси і його третя дружина пройшли під високою брамою воріт і піднялись нагору. У цей момент домашні раби, які були в дворі — або мололи вручну цзамбу[66], або промивали ячмінь чи вдруге доїли корів, або чистили срібні вироби, — раптом повільно заспівали. Батько вискочив із своєї кімнати з виразом розлюченого лева на обличчі, однак домашні раби співали зовсім іншу пісню, ніж дітлахи, за яку їх не можна було звинувачувати. Тож йому залишилось тільки повернутися до кімнати, у гніві розхитуючи головою.

Туси покликав управителя й наказав йому виділити трохи срібла, щоб зробити нові прикраси для третьої дружини. Через це до замку покликали того срібляра, який колись пропонував мені чангу, щоб утамувати спрагу. Цей чолов'яга весь час тримав руки під шкіряним фартухом. Я помітив, що завжди, коли наший схожий на величезний вулик замок заспокоювався, світ заповнювався стуком молотка цього срібляра. І всі до нього дослухались. Луна від ударів ішла по всьому світу.

Дінь-дон!

Дінь-дон!

Ді-і-і-інь — до-о-о-он!

Зараз він посміхнувся до жінок, які співали пісню й сів у холодку під величезною дерев’яною колоною, що тримала наш високий замок. На його обличчі щомиті заявлявся промовистий вираз до кожного, хто тут проходив. Розплавлене срібло, ніби калюжа світла, поблискувало перед ним. Цей чоловік казав колись мені своє ім'я, однак я ніяк не міг його згадати. Мені подумалось, що Дролма напевне його пам'ятає. Чому мені так здавалось — важко сказати. Дролма вщипнула мене, кинувши:

— Дурнику!

— Кажи швидше!

— Людина тобі прислужила, а ти так швидко навіть ім'я її забув? Може, ти й до мене будеш так ставитись?

Я сказав, що не буду. Тоді вона сказала мені ім'я срібляра. Того чолов'ягу звали Чойдак. Те, що Дролма, зустрівшись із ним лише один раз (принаймні я вважав, що вони зустрічались лише один раз), добре запам'ятала його ім'я, викликало біль у глибині мого чутливого серця. Відтак я відвів погляд, ніби не зважаю на неї. Дролма підійшла й торкнулась своїми розкішними грудьми моєї голови і тоді моя застигла шия почала обм'якати. Вона знала, що я ось-ось не витримаю, тож пом’якшеним голосом сказала:

— О Небо, навіть такий молокосос уже ревнує, ятрячи своє серце!

— Я вб'ю цього чолов'ягу.

Дролма обернулась і обійняла мене, затиснувши мою голову в глибокому ярку між своїми грудьми, де я ледь не задихнувся. Вона почала приказувати:

— Панич розсердився! Панич розсердився! Паничу, це ж не насправді?

Мені не подобалось, що вона говорить