Читати книгу - "Жінка в пісках"

— Я питаю не про таких! Мене цікавлять ті, хто звідси втік і не повернувся!

— Це було вже давно... Якось уночі село покинула ціла родина... Їхня хата стояла порожня і за короткий час зовсім струхлявіла... Зовсім... Як десь почне пісок сипатися, то вже його не стримаєш, наче прорвану греблю...

— А пізніше, по-вашому, ніхто не пробував?..

— Начебто ні...

— Неймовірно!

Жили в нього на шиї набухли й стиснули горло.

Раптом жінка скулилася — ніби оса, яка відкладає яйця.

— Що сталося?.. Болить?..

— Ага... Дуже...

Чоловік торкнувся її посинілих рук. Просунув палець під вузол і помацав пульс.

— Відчуваєте? Пульс виразний... Нічого страшного. Хоч мені й прикро, але зі скаргами звертайтеся до своїх, бо це вони у всьому винні.

— Пробачте, ви не почухали б мені шию за вухом?

Заскочений зненацька, чоловік не міг відмовити. Між шкірою і шаром піску застиг піт, схожий на розтоплене масло. Здавалося, мовби нігті проникають у шкурку персика.

— На жаль, таки ще ніхто звідси не вибрався...

Нараз обриси дверей перетворилися на безбарвну, ледь-ледь помітну лінію. То зійшов місяць. Відблиски тьмяного світла мерехтіли, як крильця мурашиного лева. Коли очі трохи звикли до нього, дно цієї піщаної чаші поблискувало вологістю, як соковиті молоді пагони.

— Гаразд, тоді я буду першим, хто звідси дремене!

Чекати було важко. Хвилини складались одна до одної, як міх камери старомодного фотоапарата. Якби раз у раз час не зупинявся, то й не просувався б уперед. Однак за кожною такою складкою ховалися сумніви. Треба було надзвичайних зусиль, щоб їх подолати або принаймні знехтувати.

Нарешті в марному чеканні минула ніч. Сірий досвіток притиснувся, наче равлик животом, до шибки знадвору й ніби глузував з чоловіка.

— Будь ласка, дайте води...— попросила жінка.

Мабуть, він задрімав лише на мить. Але й цього було досить, щоб його сорочка і штани під колінами просякли потом. Прилиплий до них пісок і кольором, і м’якістю нагадував мокре пшеничне печиво. А рот і ніс — чоловік забув прикрити обличчя — висохли, як рисове поле взимку.

— Я вас дуже прошу...

Обсипана піском жінка говорила сухим голосом і тремтіла, як у пропасниці. Її страждання відразу передалися йому — так, наче їх з’єднували електричні дроти. Чоловік зняв поліетиленову плівку з чайника і спочатку сам припав до його носика. Думав сполоскати рота невеликим ковтком води, але навіть за другим разом не зміг цього зробити. Випльовував пісок грудками. Потім махнув на все рукою і проковтнув воду разом з піском. Здавалося, ніби пив гірську породу.

Щойно випита вода негайно виступила на тілі потом. Запалена шкіра на лопатках, хребті, крижах і грудях боліла так, мовби з неї здерли епідерму. Та от нарешті чоловік одірвався од чайника і з винуватим виразом обличчя підніс його носика жінці до уст. Вона схопила його зубами і, навіть не сполоскавши рота, ковтала воду, воркуючи, мов голуб. Після трьох великих ковтків води не стало. В жінчиних очах під розпухлими повіками, звернутих на чоловіка, вперше за весь час блимнув нещадний осуд. Порожній чайник був легенький, наче паперова дитяча іграшка.

Намагаючись розігнати поганий настрій, чоловік вийшов у сіни й обтрусив із себе пісок. Може, й жінчине обличчя витерти мокрим рушником? Це було б розумніше, ніж залишати її обливатися потом. Кажуть, рівень цивілізації визначається дотримуваною людьми чистотою шкіри. Якщо в людини є душа, то вона напевно живе на поверхні її тіла. Як тільки чоловік згадав про воду, йому уявилося, ніби брудна шкіра перетворилась на десятки тисяч присосків. Холодна й прозора, мов крига, й водночас м’яка, неначе пух, оболонка для душі... Якщо він чекатиме ще хоч трохи, то шкіра на ньому зогниє і відпаде.

Заглянувши у бак, чоловік розпачливо вигукнув:

— Ой, порожній! Зовсім порожній!

Він просунув руку всередину й обмацав. Чорний пісок на дні бака замастив йому пальці. Під невдоволеною шкірою заворушилося безліч поранених стоніг.

— Негідники, забули про воду! Чи, може, скоро привезуть?..

Чоловік добре розумів, що говорив тільки для власного заспокоєння. Адже «пікап» із селянами від’їжджав завжди вдосвіта, після закінчення роботи. Тепер ясно, що вони надумали.