Читати книгу - "Дзеркальце, моє дзеркальце"

Репетиція мала початися п’ять хвилин тому, концерт на честь Наомі – за кілька днів, але прийшли тільки ми з Лекреджем, а за нами – містер Сміт із коробкою пончиків й упаковкою ко’ли.

– А де всі? – спитав він у мене. – Я подумав, занесу вам оце перехопити, щоб у вас були сили. Концерт на носі, взагалі-то.

– Я не знаю… – дивлюся на Лекреджа, той знизує плечима. – Піду й знайду їх, – пропоную я. – Скажу їм, що ви чекаєте.

– Ні, не треба. – Містер Сміт видавався роздратованим. – У мене зустріч за обідом. Але, Редлі, будь ласка, скажіть, що ви це зробите. Я багато вклав у те, щоб цей концерт став можливим. Я дав вам шанс узяти на себе музичну частину тому, що довіряю вам. Ви ж не підведете мене, правда?

– Ні, сер. Звісно, ні.

Він вклав мені в руки коробку з пончиками.

– Не підведіть. Я на вас розраховую.

– Та що з ними всіма сталося? – кажу я, щойно він виходить з кімнати. – Хіба вони не бачать, що, коли ми не разом, усе летить під три чорти?

– Я тут, – озивається Лекредж, підіймаючи руку, як на переклику.

– Так, – кажу я. – Нікуди не йди. Я піду пошукаю їх.

– Редлі, – гукає він, коли підходжу до дверей.

– Що?

– Можна мені пончик?

– Що сталося? – питаю я в Лео, підходячи до нього. Він бачить мене й опускає голову, як дитина, яку піймали на гарячому. – Лео, у нас є максимум півгодини на великій перерві для репетиції, і ті півгодини майже спливли, а концерт уже от-от, і Сміт панікує, а Лекредж не готовий. Що з тобою сталося?

– Нічого. – Лео знизує плечима, і те, як він випльовує це одне-єдине слово, нагадує мені, яким він був ціле життя (як тепер видається) тому – великий страшний хлопець, із яким мені й не мріялося говорити, особливо так відверто, як тепер.

– Не мели дурниць, – кажу я. – Це ж я, Лео. Я твій друг, Редлі. Скажи мені, що в біса коїться. Чого ти вчора не прийшов до лікарні?

– Я прийшов, але було пізно. Я не міг потрапити в палату. Тож я трохи постояв у коридорі. То було краще, ніж іти додому.

– Чекай, що?

Він не сердитий, він сумний. Лео ховається від друзів, бо йому сумно.

– Друже, що сталося?

– Учора ввечері Аарон прийшов додому. Раніше, ніж ми думали. То був суцільний потік лайна. Мама засмутилася, він розсердився.

Лео зціпив зуби.

– Було погано, але як я сказав, коли я прийшов до лікарні, то не зміг зайти всередину. Я не хотів повертатися додому. Чорт.

– Ясно. – Я намагаюся дібрати якісь слова, якось це назвати, але мені не вдається, тому що в нас із Лео надто різний життєвий досвід у тому, що стосується агресивного брата, який виходить з в’язниці. Нам обом по шістнадцять, нам подобається однакова музика, нам подобаються однакові фільми, ми майже про будь-що можемо патякати цілими днями, замовкаючи, коли повз нас проходить дівчина, яка нам подобається, але мені не доводилося проходити через те, через що він пройшов із Аароном.

– Тож…

– Тож мама запанікувала, як я і думав. Одразу напосілася на нього, сказала, що в її будинку він житиме за її правилами. – Лео хитає головою. – Я намагався вмовити її просто облишити це. Просто відстати від нього, але вона все повторювала, що він не може отак повернутися й затягти мене у свої справи.

Він опустив голову, потер долонями обличчя.

– Аарон зірвався. Почав трощити будинок. Порозбивав її речі, сказав, що краще їй так із ним не говорити, якщо вона не хоче…

– Чорт, – кажу я. Після такого репетиція вже не здається аж такою важливою.

– Мама почала діставати його з порогу, – додав Лео.

– То це вона в усьому винна? – кажу я, думаючи про маму Лео, про те, як вона вдає, що строга, а сама не може стримати посмішки, про те, як готує його улюблений чай, коли бачить, що в нього поганий настрій.

– Ні! – Очі Лео зблискують. – Я кажу, що вона має зрозуміти, що тепер, коли він повернувся, все буде інакше. Вона має якось це усвідомити, інакше все перетвориться на пекло.

– Думаю, вона намагається подбати про тебе…

– Я знаю, що вона робить! – Лео відштовхується від стіни та йде геть. – Але мені цього не треба! Я і сам можу про себе подбати! Слухай, пробач, Редлі, але я зовсім не налаштований сьогодні грати.

– Чекай, Лео! – Я хапаю його за руку. Коли він висмикується, з його розстебнутої кишені випадає телефон і чиркає по бетону, але він не помічає й далі крокує собі до школи.

– Що за фігня? – Підбираю телефон – маленька дешева «Нокія». Дисплей тріснутий, але сам телефон працює. Я знаю Лео, знаю, що йому подобаються «Айфони» і різна техніка, то що він робить із цим шматком лайна, в якому немає нічого, крім сімки? Люди користуються такими деренчалками, якщо зламали дорогий телефон і не можуть дозволити собі купити новий або якщо затіяли щось недобре.

Одноразові телефони – так їх називають по телебаченню. Телефони, які використовують, щоб крутити хитрі оборудки або зраджувати дружину. Єдине, що мені спадає на думку, – цей телефон якось пов’язаний з Аароном, але Аарон щойно вийшов, тож навряд чи.

Я розблоковую екран і продивляюся меню: жодного смс, історія дзвінків порожня. Я йду до списку контактів, десять номерів і все, але один, що закінчується на 887, впадає мені у вічі.

Я дістаю свій телефон і знаходжу номер, щоб їх порівняти. Вони збігаються.

То що телефон Наомі робить в одноразовому телефоні Лео?

Я навмисне швидше за всіх вибігаю з кабінету, схоплюючись із-за парти з першими металевими звуками дзвоника, і стаю там, де вона, як мені відомо, завжди проходить.

Якусь мить навколо тихо й спокійно.

Потім із будівлі виривається рій, якому несила вже лишатися всередині. Повз мене проносяться діти, вони кричать, розмовляють, співають, б’ються. Когось із них я знаю, когось – ні, але ніхто з них не Роуз.

Повз мене, опустивши голову, у навушниках, проходить Ашира, контролюючи кожен м’яз на своєму обличчі,