Читати книгу - "Політ завдовжки в життя"

— Дівчата, давайте підемо звідси, все одно нам там вже робити нічого.

Вони мовчки погодилися, і ми пішли ще по нічному місту, яке вже поступово готувалося зустріти новий день. Напевно, це був найприємніший момент тієї випускний ночі, бо зі мною під ручки йшли дві мої найулюбленіші жінки, які, до того ж, були ще й найкращими подругами. А Інга… Напевно, мали рацію і Марія Петрівна, і Ритка, коли говорили про неї. Якби вона хотіла, то вона б зробила все для того, щоб бути зі мною. А я, напевно, ще був не готовий страждати за фантомами.

Ми вийшли з будівлі аеропорту і зупинилися біля стоянки таксі.

— Ну і де наші дами? — запитав Нік. — Я свою після Варшави так і не бачив. Може, вона там залишилася? Так захопилася польською кавою, що пропустила свій рейс.

— Та, Ви жартівник. — сказав я, озираючись на всі боки. Дружин наших дійсно не було видно. — Але я можу Вас заспокоїти, я їх бачив в літаку перед виходом, тому у Варшаві вони точно не залишилися.

— А Ви, хіба знаєте мою дружину? — здивувався Нік.

— Та, ви ж мені її самі показували, в червоній сукні. Вона ще з моєю дружиною сиділа. Ми ж посварилися трохи, і вона сказала, що зі мною сидіти не хоче, і сіла на вільне місце, тобто поряд з вашою дружиною. Так, що я їх бачив постійно.

— Так? Дивно, а я такого не пам'ятаю. А коли це я Вам свою дружину показував? — не переставав дивуватися Нік.

— Та ще під час першої пляшки шампанського.

Ми засміялися, і Нік обійняв мене за плечі.

— Я, взагалі то, не люблю літати, але сьогодні був дуже захоплюючий політ. Ви так цікаво розповідали, а я Вас слухав, і за ці кілька годин у мене в пам'яті промайнуло все моє життя. У кожного у нас є своє життя, свої історії, і свої маленькі секрети. Вийшов сьогодні такий собі екскурс в минуле, в спогади, я б навіть сказав, що сьогодні у нас був політ завдовжки в життя.

— Красиво сказано. Політ завдовжки в життя. — сказав я. — І все ж, де наші дами?

Тут у мене в кишені завібрував телефон. Це прийшла СМСка від Рити: «Ну, скільки можна чекати? Ми чекаємо на вас в таксі. Білий «мерс» біля Макдональдса». Від серця одразу відлягло і всередині мене почала розтікатися якась тепла хвиля.

— Підемо, — сказав я Ніку. — Вони нас чекають он в тому таксі. — І я вказав йому на білий «Мерседес» з шашечками на даху.

Це був невеликий мінівен, тому ми всі сиділи в одному салоні обличчям один до одного. Першим заговорив я:

— Рито, знайомся, це Микола, або просто Нік. Пам'ятаєш, він писав статтю про нас в минулому році? А це — моя дружина Маргарита. — сказав я, вже звертаючись до Миколи.

— Маргарита? — здивовано перепитав він. Та сама Рита? А я думав, що Рита — це вигаданий герой, ну або, принаймні, Ви ім'я своєї коханої змінили. Дуже приємно. — він підвівся і поцілував Риті руку.

— Що значить, та сама? Ви що, мене обговорювали? — спитала Ритка.

— Та, не обговорювали, а просто розмовляли про мене, про тебе, про музику, про життя. — викрутився я.

— Ну, я так розумію, що Ви, Маргарито, з моєю дружиною вже познайомилися, тому представлю її Вам, Антон. Це, як Ви вже здогадалися — моя дружина, вона ж та сама Олена.

— Дуже приємно, Олена, чув про Ваші подвиги. Як казав колись Чингіз-Хан: «Міста треба брати чарівністю». Це він про Вас, напевно, говорив.

— Дякую за компліменти, Антон. — відповіла Олена, і, звертаючись до Ніка, сказала. — А ти базікало. Знаєш, що базікало — це знахідка для шпигуна.

Всі засміялися, а я, скориставшись такою невимушеною паузою, сказав Риті:

— Ритуль. А ти коли встигла нові туфлі придбати. Я, начебто, всі твої двісті пар туфель знаю, а ці мені не попадалися на очі. У будь-якому випадку, вони просто шикарні. Ось, чого в тебе ніколи не забереш, так це твого смаку.

Не даючи нічого відповісти Ритці, Нік сказав своїй дружині:

— Альона, мене сьогодні у Варшаві Антон пригощав кавою. Кажуть, що польська кава найкраща, що поляки взагалі славляться кавою, так от, у них кава — лайно. Зовсім не те, що вмієш готувати ти. І ось я для себе вирішив, що, коли приїдемо додому, я обов'язково навчуся варити справжнісіньку каву. Я навіть піду на курси баристо, якщо треба.

— Так, мужики… — сказала Ритка. — А ви вмієте викручуватися. Ну та, гаразд, ми тут порадилися трохи і вирішили пробачити вас, тож, можна було так не напружуватися з компліментами. Але нам все одно приємно, правда, Оленко?

— Та ти подивися на них, вони ж просто лапочки, ну як можна на них довго ображатися.

Так, жартуючи, ми доїхали до міста. Був ранній літній вечір, сонце ще не сховалося за дахи будинків, і від його променів, а ще й від випитого шампанського очі не могли переносити стільки яскравого світла і мені довелося одягнути свої сонцезахисні окуляри. Хотілося спати. Ми розпрощалися, але домовилися зустрітися найближчим часом. Вони поїхали на таксі далі, а ми спустилися в підземний перехід.

Літо. Вечір. Місто жило своїм життям. Хтось поспішав з роботи додому, хтось прямував до ресторану, хтось просто гуляв, відпочивав, люди були у відпустках, на канікулах, на роботі. І саме в таке скупчення різноспрямованого народу, ми і влилися з Ритою, спустившись в підземний перехід. За останні роки цей перехід переріс з простого способу переправки людей на інший бік вулиці в