Читати книгу - "Святі і грішні"

Першим бажанням, яке з'явилося у Миколи Антоновича, було на тривалий термін відправити норовливого інструктора до в'язниці. Але на дворі стояли останні роки двадцятого століття. На жаль, цього зробити просто так, без достатніх підстав, вже було неможливо.

Але його все одно треба покарати за таку зухвалу поведінку. Зателефонував Соколову.

— У мене п'яний інструктор влаштував дебош, негайно заберіть.

Через кілька хвилин до кабінету увірвався начальник міліції.

— Слухаю, Миколо Антоновичу!

— Забери цього ідіота до буцегарні, нехай подумає над своєю поведінкою.

— На якій підставі? Я не п'яний, — спокійно сказав Степан Іванович.

Соколов накинув на його руки наручники. Інструктор не обурювався, не виявляв особливого занепокоєння.

— Ви за це відповісте, — сказав Степан Іванович, піднявши руки вгору.

Соколов призупинився.

— Він дійсно п'яний?

— Хоч тверезий, хоч п'яний, — відповів Клоков. — Нехай посидить кілька днів, подумає, як треба поводитися з першим секретарем.

— Коля, ти пошкодуєш. Є закон, перед яким усі рівні. Мені нема чого боятися. А ось тобі… Ти загруз у гріхах. Узагальню всі скарги, в тому числі Вітька, Ганни Іванівни, вона давно хоче до обкому достукатися. Приплюсую до цього сьогоднішнє неподобство. Досить матеріалу, щоб зробити оргвисновки, — сказав Степан Іванович Тарасов виріс після війни, ніколи не порушував законів, ні разу не притягувався до відповідальності. За винятком випускного вечора в середній школі, коли побився за кохану дівчину і потрапив до міліції.

— Відсиджу п'ятнадцять діб, все одно повернуся додому. І всі дізнаються, що зі мною намагалися зробити.

Соколов взяв інструктора під руку і повів до дверей.

— Стривай! — зупинив його Клоков.

— Підемо. Місця в камері вистачить, — послужливо зауважив той.

— Зніми наручники.

Соколов повагався трохи. Потім виконав те, що сказав Перший.

— Так-то воно краще, — розминав застиглі руки Степан Іванович.

Перший опустився в крісло, охопив маленькими руками голову з короткими рудим волоссям. Його мучило одвічне питання: бути чи не бути. Що робити з норовливим інструктором? До чого довела горбачовщина!

Уже залякують його, першого секретаря. І він безсилий. Просто так людину не посадиш і навіть не звільниш з роботи. Для цього потрібен привід, аргументація. Єдине, що реально він міг зробити зі Степаном Івановичем, підловити на п'янці. Але і тут його позиція була дуже хиткою. Раніше, щоб позбавиться від неугодних, підсилали до них людей, спеціально поїли, потім забирали в міліцію, ганьбили і звільняли з роботи. Але інструктор — не Вітьок, який міг дозволити собі будь-яку кампанію. Тарасов випивав тільки в колі своїх людей. Інструктор не був алкоголіком, він знав: де, з ким і скільки.

Довели країну перебудовою. Виходить, що тепер перший секретар — ніщо. Його ніхто не боїться, він не може нікому нічого зробити, щоб поставити на місце, змусити поважати владу. Навіть цей комунар висуває свої умови, диктує йому, першому секретареві, як чинити.

І це не Петренко, якого можна поставити на місце ударом кулака по столу. Прискіпливий і нудний інструктор пройде десятки інстанцій, щоб змішати з брудом секретаря райкому. За це його не посадять. З ним нічого не зроблять, але постраждає його репутація.

— Стьопа, ми не можемо тримати тебе інструктором. І це не моя примха. Так вимагає обком партії. Тебе попереджали. Не лізь на рожен. Не йди проти думки згори. Ти не послухав. Скільки я тебе умовляв, Галина Павлівна. Ти все одно на бюро ніс нісенітницю.

– Інакше не можу чинити, коли твориться справжнісінька дурість.

— Ти не маєш права на власну думку. У нас принцип демократичного централізму. Раз прийнято рішення, ми його повинні виконувати.

— Ось це і згубило величезну сильну державу. Ми повинні на місці грамотно вирішувати всі питання. А за нас думають в ЦК, обкомі. Вважають, що їм видніше, ніж на місцях, що ми глухі, сліпі, тупі, неспроможні. Все перетворюється на фарс, дискредитацію ідей. Люди звикли, що за них думають у Москві, кажуть лише «одобрямс». А яка від цього користь!? Тільки шкода.

– Їдь у село. Там у тебе буде багато часу для роздумів. Робота буде простіше, що дуже сприятливо позначиться на твоєму здоров'ї, — почав умовляти інструктора Клоков.

— Я з міста нікуди не поїду, — відповів йому Степан Іванович.

Микола Антонович вперше так розмовляв з підлеглим. Раніше на рік, на два вчинив би з зухвалим інструктором зовсім інакше. Викинув з райкому, як кошеня, не опускався б до відвертих розмов і вмовлянь. Жорстко, грубо, зримо, як робили протягом десятиліть з працівниками і просто людьми партійні та інші органи і їх виконавці. Тоді іншого не давалося: або ти це зробиш, або це зроблять з тобою.

До того ж, його особисте життя, особливо останнім часом, зайвий раз нагадувала йому, що і він не святий, а такий же грішний, як всі. Відчував нутром, що найближчим часом повинні забрати в обком партії. Навіть Валентин Семенович вчора кілька разів зробив натяк з цього приводу. Не заперечував проти його переходу в обком і Павло Якович. Першому була необхідна хороша репутація. Не дай Бог, Вітьок поскаржиться. А до нього приєднається інструктор, який знає про багатьох коханок, в тому числі і про Ганну Іванівну.

Жінка тримала його в їжакових рукавицях. Тільки один необережний рух міг викликати на його адресу масу скарг. Ганна Іванівна на все здатна.

— Стьопа, давай зробимо так: знайдеш собі іншу роботу в райцентрі. Якщо треба, — допоможу. Але зрозумій, не можна з таким характером працювати в райкомі. Треба думати, що і де говорити.

На цьому закінчилася їхня розмова.

Приблизно через тиждень після розмови з норовливим інструктором Клокова викликали до обкому партії. А через пару тижнів він отримав квартиру в обласному центрі.

Кілька місяців по тому перевели на роботу в обласний комітет партії Биконова.

Районну партійну організацію очолив колишній