read-books.club » Сучасна проза » Яр 📚 - Українською

Читати книгу - "Яр"

114
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Яр" автора Іван Іванович Білик. Жанр книги: Сучасна проза. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 33 34 35 ... 291
Перейти на сторінку:
але господиня, певно, завбачливо всіх попередила, й він про себе відзначив це.

Чорнявий із лисиною, залишивши свою даму, потис Максимові руку й назвався:

— Олег Попович. Хтось у моєму роду, здається, й справді мав якесь відношення до церкви, але я до цього непричетний, запевняю вас.

І відверто й весело зареготав.

Другий, що налив у кутку люльку, буркнув щось невиразне, і Максим устиг розібрати лише ймення — Афіноґен. Обличчя в нього було негарне й довгобразе, Максимові довгобразі ніколи не подобалися, викликаючи в душі почуття підсвідомої тривоги. Але Афіноґен одразу ж сів на своє місце й оповився тютюновим димом.

— Він теж не причетний до Афіни, не бійтеся, — докинув Олег Попович. — Дарма що його ім'я в перекладі з давньогрецької означає «народжений Афіною». Афіна, як відомо, була ціломудреною.

Максим знав, що «Афіноґен» означає «народжений в Афінах», але цей жарт розсіяв неприємне враження, і Максим почувся вільніше. До Люди Бабій папі Ганна його й не підводила, певно, тут про нього розмовляли докладно.

— То правда, що ви хотіли потрапити в німецьке товариство? Пані господиня запевняла нас, — оголосив Попович.

Максим здригнувся. «Таки ці люди перемивали тут мої кісточки», — подумав він роздратовано.

— Не слухайте його, пане Максиме. Він всегда... завжди перекручує факти! — жартома обурилась господиня.

Максим вирішив дати відсіч:

— А ви хіба щось маєте проти німців?

Він не знав, що це за люди й чого хочуть, але нині такі закиди видавалися принаймні дивними.

— Найдужче з-поміж усіх нас їх тут шанує пан Афіноґен, — відповів, сміючись, Олег Попович. — Ну, а ми, — він скромно схилив голову, — діємо за Леніним.

Од цього слова Максимові аж повітря забракло, а той вів далі, мов нічого крамольного й не сказав:

— Мабуть, же, ви також вивчали Леніна? Так він, забув том і сторінку, стверджує, що на певному етані боротьби пролетаріат мусить уходити в спілку й із іншими силами, якщо це сприяє перемозі.

Максим не знав, що й казати, у кімнаті стало тихо й млосно, але в цей час його колишня однокласниця Люда нарешті вподобала якусь платівку й пустила патефон. Стара голка сичала й хрипіла, однак слова були знайомі всім:

Расцветали яблони и груши, Поплыли туманы над рекой. Выходила на берег Катюша...

Розвівши в розпачі руки, мовляв, хіба перед жінками про політику поговориш, Олег Попович із кумедною галантністю вклонився Люді Бабій, і вони пішли танцювати під «Катюшу» фокстрот. А пані Ганна, помулявшись хвилинку, наблизилася до Максима:

— Чи не запросите мене, стару й негарну?

Максим од несподіванки розгубився, та мусив узяти господиню за стан. Вона танцювала дуже легко й плавно, і хлопець швидко ввійшов у нехитрий ритм ерзац-фокстроту. Він не зводив з неї очей. Ганна Базилевич була така молода й гарна, що Максим простосердо запитав:

— Скільки ж вам сьогодні стукнуло?

«Стукнуло»! І видлубав же таке пришелепувате слово! Але пані Ганна грайливо відказала:

— Хоч жінкам і не задають таких запитань, але...

Вона трохи сумно всміхнулася, і Максим удруге пошкодував за свою нетактовність.

— Але... старша за вас. — Ганна притулилася ближче, не зводячи з нього очей. — На жаль... Двадцять сім.

Груди в неї були пружні й високі, і Максимові ставало млосно. Після арешту він і пальцем не торкався жінки чи дівчини, і тепер ледве дочекався кінця платівки.

Залишивши чоловіків самих, господиня вийшла з Людою до передньої кімнати. Було чутно, як вони цокають виделками й ножами, певно, збираючи на стіл. Отже, двадцять восьмий... Ганна казала, що її родичі походять з Яру, але він навіть не чув у Ярі такого прізвища. Олег Попович стиха про щось з Афіноґеном розмовляли, не дивлячись на Максима, і Максимові стало в цьому домі зовсім незатишно. Він вагався, чи не встати й піти звідси, та до нього на диван підсів Олег Попович.

— Може, розповісте, як вам пощастило уникнути... ну, так би мовити, «найвищої ласки»?

Максим нерозуміюче подививсь на нього.

— Маю на увазі Кремінську тюрму. Я перегортав вашу справу.

Хлопець кисло посміхнувся.

— Що ж ви там вичитали?

— Що Максима Архиповича Нетребу приречено до розстрілу.

— Отак ім'я, по-батькові та прізвище й значаться?

— Ні, — згадав Олег Попович. — Ви там начебто видавали себе за когось іншого, але слідство вас викрило.

— Ви бачили вирок?

— Звичайно. Попросіть пані Ганну, вона вам його принесе й покаже.

«Он у чому справа, — подумав Максим. — Вироку йому не встигли оголосити — завадила ота бомбардировка. Але ж слідчий нічого не казав і про те, буцімто його викрили з тією липовою довідкою, яка належала Якимові Литовченку.

Ось чому мене повезли не на Якимову батьківщину — в Артемівськ, а сюди, до Кремінська, у мої рідні краї. Звичайно ж, — подумав Максим, — хіба органам енкаведе було довго навести довідки? Напевно після втечі в'язнів оголосили всесоюзний розшук».

— То як же вам пощастило уникнути «вишки»? — нагадав своє запитання Олег Попович.

— Та як... — відгукнувся Максим. — Упала бомба, я ви-й-шов, ніхто мене не спинив...

— Просто невірогідно! Веселий

1 ... 33 34 35 ... 291
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Яр», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Яр"