Читати книгу - "Намір!"

Виглянув через віконечко для посуду. За стійкою сиділа тонка дівоча фігурка в елеґантному сукняному жакеті й довгій спідниці у складку. На колінах вона тримала сумочку, в руці, викладеній з ліктем на шинквас, димілася цигарка. Волосся, недбало зібране на потилиці, падало на лице. Звісно ж, це була Гоца Драла. Я швидко сховав голову.

– Хвилинку, витру руки, – сказав я до Наді, й повернувся на кухню. Серце знову обливалось окропом.

Нарешті прибиральниця доїла, і я звільнився. Подолавши бар’єр з барною стінкою (бармен Їжак у своєму картатому кепі дивився напрочуд стильно), я на мить злякався: а раптом між нами все кінчено, і Гоца прийшла попрощатися?

Але Гоца, побачиши мене, міцно притиснула до себе. Пару хвилин ми просто сиділи обійнявшись, мовчки. Моє горло стиснулося (її, мабуть, теж), і ми чекали, коли мине цей спазм, коли ми зможемо заговорити.

– Ти знаєш, – нарешті прошепотіла вона, – ти так тихо зник зранку… У мене було відчуття, ніби тебе не існує.

– Ніби я тобі приснився?

– Так, – Гоца знову поцілувала мене. – Ніби ти мені приснився. Сонечко, ти не повіриш, я тебе просто забула! Я ходила і ледь не плакала, і не могла згадати, що я забула. Я знала – це щось важливе. Але що? Годину тому я йшла по місту, і раз – згадала! Вибач мені, вибач, добре? Зі мною таке буває!

Я відчув, що коли зараз і сам розплачусь, то й Гоцу змушу плакати. Я ще раз її обійняв, і ми знову притислися міцно-міцно.

– Не страшно, – шепотів я. – Я вірю тобі. Зі мною теж таке буває.

9

У мене був вільний цілий вечір, у неї теж. Ми сиділи на тому ж столику, що й кілька днів назад. Подумати тільки – “кілька днів назад” – для мене спливло кілька тижнів. Час – це ще одна фігура мого суперника, одна з ключових. Тільки тепер я знав свого противника по імені. Зі мною грав у шахи той, чиє ім’я смерть.

Ще ніколи не було в мене чогось подібного. Ми говорили і не могли зупинитися, і слова витікали з нас, ніби ріки. Вони змивали відчуття неминучості, котру я вгледів за Гоциним зізнанням про те, що вона мене забула. Здавалося, її слова були тільки метафорою, але в той момент я по-справжньому відчув холод. Холод вічності, холод смерті – розумієте, чогось такого, над чим ми не владні.

Коли ми замовкали, я купався в м’яких темних поглядах, якими вона обдаровувала мене. Я хотів якимось чином віддячити їй за це, рав її долоньку у свої руки і ніжно стискав.

А ще покрадьки зважував – розказати їй про свої відчуття? Про цей “холод”? Про те – оу, шит! ледь не забув! – що я пережив сьогодні (СЬОГОДНІ!) за іподромом.

Звідкілясь із підсвідомості прийшли слова: наші рішення – точки дотику з дійсністю. Вони те, що існує. Можливо, якби я розповів про речі такого роду відразу, все склалося б зовсім по-іншому. Але я обрав інший варіант. Я обрав (ТИМЧАСОВО!) промовчати.

Наші рішення – те, що існує. Вони формують русло, яким біжить потік життя.

Вона все розповідала й розповідала, а я слухав та й слухав. У кафе стало людяно, і ми стали збиратися.

Сам не помітив, як ми вийшли з кафе, зайшли по дорозі на прокат ді-ві-ді, де Гоца вибрала фільм невідомого мені режисера з іспанським прізвищем. Ми попрямували повз піццерію з промовистою назвою “Торонто” до неї додому.

Поки Гоца мила руки у ванні, я вивчав її кухонне начиння, проектуючи особливості кухні на її власницю.

– Давай я приготую нам картоплі! – гукав я до Гоци, яка шуміла водою у ванній.

– О’кей, – відгукувалась вона. – Візьми в морозильнику кальмарів!

– У тебе є кальмари? – гукав я здивовано. – А як їх готувати?

– Я навчу! – озивалась вона і щось там шурувала щіткою. Мила ванну? – Спочатку постав баняк з водою, хай закипить! Далі подивися, чи є в холодильнику авокадо.

Поки я виконував її вказівки, Гоца підійшла на кухню, вже переодягнута в домашню майку і картаті штани-багами. Від неї віяло прохолодною свіжістю. В такому легкому одязі Її фігурка дивилася напрочуд апетитно. Гоца зловила мій мимовільний погляд, обвила мене руками. Її стегна притислись до моїх.

Готування кальмарів ми відклали ще на півгодини.

Авокадо в холодильнику не було. Гоца сказала, що то не біда, можна й без них.

– Ми ж не мажори! – пожартувала вона. – І взагалі, авокадо більше до восьминогів пасують, особливо коли з томатною пастою. Колись я покажу тобі, як готувати з восьминогів зупу по-мозамбікськи.

– Ого, ти була в Мозамбіку?

– Проїздом, коли подорожувала у ПАР. Дивилася на левів у Національному парку. Не важно, ще колись розкажу. Значить, береш тушку восьминога, розробляєш її – окремо ноги, окремо голова. Кидаєш це в окріп і трохи проварюєш, після чого додаєш томатну пасту, кришиш цибулю, додаєш м’якоть авокадо, солиш, перчиш…

Я наполіг на тому, щоб відварити на гарнір пару картоплин – боявся, як би кальмар не став мені поперек горла. Мороз ішов по шкірі, коли згадував, що доведеться зараз жувати якогось молюска.

Тим часом Гоца вчила мене патрати кальмарів. Їх також треба було спершу кинути в окріп, потім швидко покласти під холодну воду. Від цього жорстка плівка легко злазила. А далі все гранично просто – злегка підсмажуєш тушки на олії, і вуаля.

На щастя, у готовому вигляді, натерті спеціями, кальмари не виявились чимось понад мої сили. Подані зі сметаною, вони нагадали мені смажене свиняче вухо – як на вигляд, так і на смак.

Після вечері ми вирішили удвох прийняти ванну. Благо, ванна у Гоци велика. Ще минулого разу, вивчаючи широкий ряд пінок та гелів, я здогадався, що купатися Гоца мастак. І взагалі, є винятковою чистюлею.

Гоца багато говорила. В неї було неміряно енергії, тому вона ніколи не стомлювалась говорити. У неї для всього знаходився коментар, який одразу ж доповнювала співзвучною історією з життя. Варто було мені похвалити приємну музику, що линула з динаміків, як тут же я довідався, що музику записував на студії в Андоррі її друг – ді-джей, “нормальний чувак”, але зловживав антидепресантами.

– Там усі в Андоррі мають затяжні депресії, місто в