Читати книгу - "Викрадений"

— Можливо, — зітхнув законовчитель. — І все ж досить дивно, що у вас немає табаки. Так ось. Як я вже казав, цей Алан Брек — сміливий і відчайдушний чоловік і права рука Джеймса. Він уже засуджений, і йому тепер нічого боятися. Дуже ймовірно, що коли б один з орендарів почав упиратися, то дістав би кинджал у кишки.

— Ну й картина ж у вас виходить, містере Гендерленд, — зауважив я. — Якщо з обох боків тільки страх, то не хочеться більше й слухати про це.

— О ні, — заперечив містер Гендерленд, — тут, крім страху, ще є любов і самозречення, перед якими стає соромно за себе.

8 цьому є якась шляхетність, можливо, не християнська, а просто людська. Навіть Алан Брек, судячи з усього, що я чув про нього, заслуговує на повагу. В нашій частині країни є чимало негідників, які ретельно відвідують церкву і тішаться повагою людей, хоч насправді вони куди гірші від цього замороченого бідолахи, майстра проливати людську кров, містере Балфор. Так, так, нам слід було б повчитися у верховинців. Ви, мабуть, подумаєте, що я надто довго жив на Верховині? — додав він, усміхаючись до мене.

Я відповів, що зовсім так не думаю, бо сам бачив у верховинців багато такого, що викликало в мене захоплення; а коли ми вже торкнулися цього питання, то містер Кембл теж родом з Верховини.

— Слушно, — підтвердив він. — Кембли — значний рід.

— А що робить тепер королівський агент? — поцікавився я,

— Колін Кембл? — спитав Гендерленд. — Стромляє голову в осяче гніздо!

— Я чув, що він збирається силоміць вигнати орендарів, — вів я далі.

— Збирається, — відповів він. — Але, як то кажуть, це ще вилами на воді писано. Джеймс Ґленський поїхав в Единбург і знайшов там правника (напевно, Стюарта, бо всі вони тримаються один одного, як кажани дзвіниці), і той добився, щоб виселення припинили. Та знов утрутився Колін Кембл і виграв справу в суді державної скарбниці. Тепер я чув, ніби перша партія орендарів повинна переселятися завтра. Виселення почнеться з Дюрора, під самими вікнами Джеймса, що, на мою скромну думку, аж ніяк не можна назвати розумним.

— Ви гадаєте, орендарі боронитимуться? — спитав я.

— Припустімо, що вони роззброєні або принаймні вважаються беззбройними, — сказав Гендерленд, — бо ще багато холодної зброї приховано в затишних місцях. Крім того, Колін Кембл викликав на допомогу солдатів. Однак на місці його дружини я не почував би себе спокійно, поки він не повернеться додому. За цих Аппінських Стюартів ніколи не можна ручитися.

Я спитав, чи вони небезпечніші за своїх сусідів.

— Не сказав би цього, — відповів законовчитель. — У тому ж то й лихо, що коли Колін Рой доб'ється свого в Аппіні, йому доведеться починати все знову в сусідній місцевості, яка називається Мамор і є одним з володінь Камеронів. Йому як королівському агентові в цих землях доводиться виселяти орендарів з них обох; і, відверто кажучи, містере Балфор, я певен, що коли йому цього разу й пощастить уникнути смерті, то вдруге вже ніяк її не минути.

Так розмовляючи, ми йшли цілий день. Нарешті містер Гендерленд висловив своє задоволення, що так приємно згаяв час у товаристві друга містера Кембла, "якого, — сказав він, — я наважусь назвати солодкоголосим співцем нашого духовного Сіону", і запропонував мені звернути трохи вбік від Кінгерлоха й заночувати в його домі. Правду кажучи, я надзвичайно зрадів, бо не мав великої охоти знайомитися з Джоном Клеймором і після подвійної невдачі — спершу з провідником, а потім з джентльменом перевізником — трохи побоювався незнайомих верховинців. На знак згоди я потиснув священикові руку, і пополудні ми підійшли до невеличкого будиночка, що самотньо стояв на березі Лінні-Лоху. Сонце вже закотилося за пустельні Ардгурські гори, але ще освітлювало Аппінські скелі на другому березі. Затока була спокійна, мов озеро. Тишу порушували тільки чайки, що квилили над затокою. Вся навколишня країна мала якийсь урочистий і жаский вигляд.

Та не встигли ми підійти до дверей оселі містера Гендерленда, як він, на мій превеликий подив (бо я встиг уже звикнути до ввічливості верховинців), раптом шалено пробіг повз мене, вскочив у кімнату, схопив глек, маленьку рогову ложечку й заходився набивати ніс табакою. Потім добре прочхався і з досить дурнуватою посмішкою глянув на мене.

— Я дав обітницю не брати з собою в дорогу табаки. Це, звичайно, дуже тяжка покута, але як згадаю про мучеників не тільки шотландських, а і в інших християнських країнах, мені соромно навіть подумати про таку дрібницю.

Коли ми пообідали (вівсяна каша й сироватка були найкращими стравами добряги), він серйозно сказав, що мусить виконати свій обов'язок перед містером Кемблом, тобто з'ясувати, в якому стані моя душа. Я ладен був розреготатись на згадку про випадок з табакою, але незабаром від його слів на очі мені набігли сльози. Доброта і скромність — ось ті дві якості, які ніколи не повинні обридати людям. Не так уже часто ми здибуємо їх у цьому грубому світі серед холодних і пихатих себелюбців. І хоч я й пишався надміру своїми пригодами, що скінчились так щасливо для мене, все-таки слова містера Гендерленда, сповнені доброти й скромності, примусили мене стати на коліна перед цим простим, бідним старим чоловіком і радіти й дякувати долі, що я спіткав його.

Перед тим, як лягти спати, він запропонував мені на дорогу шість шилінгів із своїх убогих заощаджень, які зберігав у торфовій стіні будинку; від його надмірної доброти я розгубився. Але містер Гендерленд так серйозно наполягав, що я вирішив не сперечатися, хоч після цього він став біднішим од мене.

Розділ XVII

СМЕРТЬ ЧЕРВОНОГО ЛИСА

Вранці другого дня містер Гендерленд знайшов чоловіка, який мав власного човна й збирався після обіду переправитись через Лінні-Лох в Аппін ловити рибу. Рибалка належав до його пастви, тому Гендерленд умовив його взяти мене з собою; таким чином моя подорож скоротилася на цілий день, і я заощадив гроші, які довелося б заплатити за переправу на двох поромах.

Була вже обідня пора, коли ми сіли в човен. День видався похмурий, усе небо затягло хмарами, крізь які ледве пробивалися сонячні промені, тільки де-не-де освітлюючи землю. Затока в цьому місці була дуже глибока й спокійна, і мені довелося набрати в рота води, щоб переконатися, що вона справді солона. З усіх боків здіймались високі громаддя голих гір, що здавались дуже чорними й похмурими в тіні хмар, але мінилися сріблом гірських потічків, коли їх освітлювало сонце. Країна