Читати книгу - "Вірш і розмова"

Поволі ми нав’язуємо розмову з віршем. На неї потрібний час. Бо справді годі зрозуміти вірш, почувши або прочитавши його один-єдиний раз. Хто гадає, нібито це не так, той не має поняття, що таке вірш. Вірш запрошує уважно слухати, запрошує до діалогу, під час якого відбувається порозуміння. Я це кажу з власного читацького досвіду. Вірш і читач мусять нав’язати між собою розмову. Проте розмова здійснюється не лише між віршем і читачем, сам вірш — це вже розмова, розмова з самим собою.

Знову спробую пояснити свої міркування на прикладі вірша Ернста Майстера. Рядки, які я цитую, належать до останніх десяти років його творчости. В них панує мотив безмежного простору, в якомук живих і меий лейтмотив творчости поета. Вслухаймося:

Видерлися до решти,

до шкіри і шерсті з

лісу і ласости,

щó його турбує, звіра

з дворушним духом?

Воїстину: своїми

турбується шляхами

і мовить мовою, запевне,

наштовхуючись на

кути владущого повітря,

провістя смерти

його.

На прикладі цих рядків видно — і тут я мушу вибачитися, — що філософські студії наклали відбиток на поета. З вірша промовляє спільний досвід філософської кафедри і її слухача. Про людину кажеться, як про «звіра // з дворушним духом». Перед нами оповідь про те, як людина видерлася зі звіриного життя, цілком і повністю, до решти, до шкіри і шерсті. Мовний зворот набуває нового смислу. Ось вона, людина. Її вже не вкриває шерсть, і шкіра її гола. Вона покинула ліс надійного прихистку і покинула ласість, що нею неподільно володіла. Нащо? Задля чого? — питає вірш, і це майже розпачливе питання. Тим більше, що бракує переконливої відповіді.

Друга строфа каже, які турботи непокоять людину, що, видершись з лісу і ласости, опинилася на відкритому просторі. Структура такої відкритости — то структура питання, яке завжди містить суперечність сумніву. Звідси «дворушним»: звірине і духовне. Перед нами непевність речей, відкритість простору рішення, за і проти, слушність і хибність, вживання і зловживання. Ми постійно перебуваємо в цьому становищі, назва якому — турбота. Ми розуміємо це, особливо коли мовимо. Адже мова відкриває можливості, розкриває прийдешнє, до якого ми рухаємося шляхом безупинного вибирання. Цим ми вирізняємося в бутті. Дивує оце «запевне», нагадуючи визнання, від якого слід відмовитися. Дивлячись у відкритий простір свого прийдешшя, вільного і відкритого, наче владуще повітря, він, звір з дворушним духом, раз по раз наштовхується на кути, якими смерть проступає у простір і на які наступає він сам. То не просто виступи, що обмежують простір, то він сам, як сказав би Гайдеґґер, — поступ до смерти. Це не дві різні речі, це одне і те саме: турбуватися своїми шляхами, займати простір передбаченням, приготуванням, мовленням і раз по раз наштовхуватися на кути кінця, смерти. Це два аспекти людської скінченности.

Перш ніж зацитувати наостанок ще один вірш, дозволю собі кілька попередніх зауваг. Незважаючи на всю свою викінченість, вірш завжди залишається помислом несказаного, ба навіть несказанного. Ми завжди прагнемо осягти цілість, відображену в тоні вірша, яку нам, мислячим істотам, так важко висловити. Вірш — то завжди розмова, позаяк вірш постійно веде діалог, розмовляє з собою. Візьмімо слово — я не хочу казати «виберімо», хоча не хочу також підтримувати романтичні уявлення про творення віршів. Я радше ладний вірити, що слова з’являються. З’являються швидше, ніж ми їх свідомо ставимо перед собою. Це стається навіть тоді, коли ми зазвичай кажемо: «вибране слово». Вірш не дає вибору, ми отримуємо слово, що з’являється. Хай там яким фраґментарним і клаптиковим не здавався б вірш, ми завжди змушені поновлювати рівновагу цілости. Якось Поль Валері сказав, що найважчим є перший рядок вірша, позаяк він вирішує все. Вірш — дійсно наче розмова. Він розгортається, ламаючи постійне мовчазне слухання, чекаючи на нас, чекаючи на інше слово, на відповідь. В мисленні ми це називаємо «спасти на думку». На цьому власне тримається вся напруга вислову, який виникає з постійного «спадання на думку».

Звичайно, вірш не падає з неба ні поетові, ні читачеві. Він наче розмова, а завдання читача полягає у встановленні смислу на основі участи у цій розмові. Сьогоднішнім поетам, які так часто цілком заглиблюються в автобіографічне, слід сказати, що автобіографія має смисл лише тоді, коли вона обумовлює всіх нас, коли вона нас вимовляє. Тільки за таким віршем ми можемо йти услід.

У цьому велика перевага розмови, що вона вимагає йти разом з нею, постійно переконуючись, чи ми це робимо. Тож не дивно, що Платон повсякчасно перебиває Сократа відповідями слухача на кшталт «так», «ні», «мабуть», якщо, звичайно, Сократ не оповідає своїх надхненних міфів, які виходять за межі знаного. Доки Сократ розмовляючи віддається логосу думки, співрозмовникові досить йти разом з ним, щоб не втратити опертя, не збочити і не заблукати. Інший іде одночасно, наче інший нас самих. Поет, як, зрештою, кожний мовець, вельми сподівається досягти того, щоб ішли з ним. Звісно, він прагне передусім іти з самим собою, вслухатися в самого себе, в появне слово. Розмову можна нав’язати лише з тим, хто ще всього не знає, хто вслухається в те, що з’являється іншому і що являє інший. Це стосується вірша і розмови з віршем. Інтерпретатор також бере участь у розмові. Існує хибна теорія, мовляв, розуміння, якого прагне кожна інтерпретація, — то така собі конструкція смислу, закладена у вірші. Якби так було, ми б обійшлися без вірша. Насправді вірш веде розповивальну розмову, вказуючи на смисл, який ніколи не досягти цілком. Це не реконструкція наявного смислу, тим паче не його обмеження поетовим наміром. Важливо нав’язати розмову з мовою і, розмовляючи, рухатися разом з нею. Саме так, як ми це робимо спілкуючись. Ми сподіваємося побачити знаки там, куди належить дивитися. Тому немає жодного іншого критерію слушної інтерпретації цілого вірша, ніж її зникнення в намаганні збагнути вірш. Інтерпретація, явно присутня під час нового читання чи слухання вірша, залишається надуманою і неприродною. Така інтерпретація засліплює настільки, що починає рябіти в очах і ми не помічаємо самого вірша. Тож кожна інтерпретація вірша вимірюється тим, чи дозволяє вона мовити віршеві. Вірш — рефрен душі, яка між «я» і «ти» завжди одна душа.

На завершення я хочу зачитати вірш Ернста Майстера, який мене чи не найдужче зворушує. На перший погляд, це цілком безпроблемний вірш. Можливо, саме тому постає питання, чому до цього вірша, який буцімто не має нічого особливого, хочеться знову і знову