Читати книгу - "Постріл"

— Ні, не говорили.

— Отож… Я не заходив у квартиру. Не наважився. А тобі не сказав, не хотів скидатися на боягуза. Походив, походив навколо будинку і не зайшов. І слава богові. Наше з тобою щастя! Який би ми мали вигляд тепер, після всього, що трапилося? Моя безглузда затія — а я тепер бачу, що вона безглузда, — кінчилася нічим. Все дурниці, і історія з ключами дурниці. Зиміна вбили через два тижні після того, як ти дав мені ключі. І ключі були в мене рівно півтори години — адже так?

— Атож.

— Заспокоївся щодо цього?

— А я й не хвилювався.

Може, Юру й не вдовольнили пояснення Валентина Валентиновича, щось дивне в цій історії… Та його заспокоїв вигляд Валентина Валентиновича, його безтурботність, те, як він ретельно робив зачіску, знімав сітку з голови. Людина, над якою тяжіє підозра в убивстві, не може так ретельно укладати волосся.

— Чудово! — Валентин Валентинович переклав ногу на ногу. — А тепер мені цікаво знати, як у тебе виникла розмова з Людою про косметичний набір?

До цього питання Юра був готовий, чекав на нього. І добре розумів: ні в якому разі не повинен признаватися, що йшлося про ключі; цього Валентин йому не подарує, про ключі жодної розмови не було.

— Бачите, Миша Поляков питав, навіщо я виходив до вас під час уроків. Питав при Люді. Я, природно, відмовився відповідати: яке твоє діло?! Взагалі він безнастанно говорив про вас. Потім ми з Людою вийшли на вулицю й продовжили розмову.

Валентин Валентинович пильно роздивлявся Юру.

— Ти їй сказав що-небудь про ключі?

— Що ви! — вигукнув Юра з обуренням, зовсім щиро тому, що говорив правду. — Ні про які ключі я їй не говорив, про ключі й мови не було.

— А Миші чи комусь іншому ти говорив про ключі?

— Нікому.

— Правду кажеш?

— Абсолютно.

Те, що він сказав Саші Панкратову про якісь ключі для тата, не має ніякісінького значення. Не треба ще більше заплутувати.

— Твій Миша ревнує мене до своєї циркачки, — сказав Валентин Валентинович, — ось джерело його недружелюбності. Його допити не варті дірки з бублика. Для нас з тобою це був жарт, до того ж нездійснений. Але після трагічної загибелі Миколи Львовича, природно, жоден слідчий не може, не має права байдуже поставитись до того, що ти взяв з портфеля ключі від квартири. І цей факт, якщо ним зацікавляться, може штовхнути слідство на хибний шлях. Цього не слід допускати. Якщо ти пробовкнувся про ключі — на нас чекають ускладнення, ми маємо бути до них готові. Тому будь зі мною відвертим, це дуже важливо, попереджаю тебе. Скажи чесно: ти говорив кому-небудь про ключі?

Усе ясно! Бреше! Жодного слова правди! І Юра твердо відповів:

— Ні-ко-му!

— Гаразд! І нікому про це ані слова. У наш час жартувати не люблять і жартів не розуміють. Наш жарт з ключами може обернутися катастрофою. Для нас обох. Утямив?

— Аякже.

— До речі, ти вже закінчив школу чи ще ні?

— Нібито закінчив.

— За мого часу закінчення гімназії було подією. Щось дарували. Наприклад, мандрівку в Італію або Єгипет.

— Я віддав би перевагу Індії — країні чудес, — розсміявся Юра.

37

«На нас чекають ускладнення» — ось головне, що сказав Валентин. Решта — брехня; сітка на голові — мішура, облудність.

Можливо, Валентин не вбивця, навіть напевно не вбивця, але аферист — безсумнівно. І попадеться. Юра не має наміру гинути разом з ним. Ні, дорогий Валентине Валентиновичу, це на вас чекають ускладнення, а не на мене. Я ладен поділити з вами компанію в ресторані, пити за ваше здоров'я, разом з вами вигравати на перегонах, але поділяти з вами лаву підсудних я не маю наміру. В мене, знаєте, попереду життя, про що вам варто було б подумати, коли ви втягували мене в сумнівну махінацію з ключами. Сюрприз, жарт — як любо, як чарівно. Дурник розпустив вуха… Помиляєтесь, не такий уже й дурник! Цей дурник не чекатиме, коли його притягнуть як співучасника, він вважає за краще бути свідком.

Але спокійно, без гарячкування! Не говорити про ключі! Навіщо? Ніхто не бачив, як він їх брав. Валентин зроду не зізнається, що скористався ключами, взагалі все заперечуватиме, документів не крав — був із Зиміним у театрі, не вбивав — був з Мишею в цирку. Отже, лишається афера на фабриці. Про це він чесно розповість. Трохи запізно, звичайно. Дарма!

Кому розповісти? Слідчому? Страшно туди йти. Один раз прийдеш — потім затаскають. І слідство йде про вбивство інженера Зиміна; якщо Юра прийде туди, то він мовби з'єднає аферу з убивством, тобто звинуватить Валентина у вбивстві. Цього робити не слід. Треба про аферу розповісти Миті Полякову. Він ще голова учкому і займається цією справою, цікавиться. І нехай Миша сам думає, що робити з цим визнанням. Якщо доберуться до Валентина, а через Валентина до нього, то будь ласка — він сам усе розповів у школі, в учкомі, товаришеві Ем Полякову.

Але ж товариш Ем Поляков не повірить у його щирість, буде щось вивуджувати, випитувати…

Піти до Генки? Ще гірше! З цієї трійці лише Славка єдина інтелігентна, порядна людина. Він не навчається в школі, але все одно перебуває в шкільному осередку, ходить на комсомольські збори. Коли щось трапиться, Славка підтвердить, що він нікого не покривав і нічого не приховав. А якщо й відмовився розповідати Миші, то тільки через те, що Миша грубо й упереджено допитував його, але ж він, Юра, не підслідний. Розповісти Славці — значить розповісти Миші Полякову. Для Миші все це й призначено.

Прийшовши до Славки, Юра розповів про відправку того вагона, розповів точно так, як воно було насправді.

— Нічого нового, — відповів Славка, — це підтверджує й сам Навроцький.

— Правда? Кому ж це він підтверджує?

— Миші Полякову.

… Дивно! Вони про таке говорять.

— І чим Навроцький це пояснює? — запитав Юра.

— Тим, що не хотів проґавити свою партію товару.

— Я теж так попервах думав, — усміхнувся Юра, — але фокус у тому, що це товар першого сорту, а його оформили як брак.

— Ця афера теж усім ясна. Головне в тому, наскільки вона пов'язана з убивством. Могли вони вбити, як ти вважаєш?

Юра стенув плечима:

— Валентин Валентинович був з Мишею в цирку. Вбити Зиміна? Смішно! Він дружив і дружить з його родиною. Він не грабіжник, не вбивця, просто ділок.

— А ось дехто вважає, що він причетний.

— Ці «дехто» —