Читати книгу - "Помилкові переймання або життя за розкладом вбивць"

«Дiвчино, там ваш пес витяг якусь гидоту з води». Сказав менi Хлопчик, що бiгав без взуття. Взимку теж. Я подивилася вниз i справдi побачила Ричарда бiля якоїсь гидоти. «Це, мабуть, корч?» Невпевнено спитала невiдомо в кого я. «Фу». Спокiйно сказала я Ричарду, бо знала, вiн спокiйний собака i не любить, коли хтось здiймає галас. «До мене!» Ричард задрав пику в мiй бiк, але не зробив нi кроку. «До мене. Швидко!» Наполягала я. Хлопчик, що бiгав без взуття, нiкуди не побiг. Вiн стояв поруч i приглядався до корча. «Щось вiн до вас не дуже хоче. А давайте пiдiйдемо й подивимося, що там i як?» Запропонував вiн.

Я вже хотiла сказати, що особисто в мене немає часу роздивлятися корча й порпатись у холоднiй водi, коли побачила, як Ричард всiвся у воду й заскиглив. Я не знала, що вiн умiє скиглити. Крiм того, Ричард дуже не любив води. Щоб вiн сiв у воду? Нiколи. Ми з Хлопчиком майже скотилися вниз. Варто зауважити, що зiр у Хлопчика був кращий за мiй. Тому вiн ще на пiвдорозi чомусь шарпнувся до кущiв, де його голосно знудило. Я ж короткозора, тому менi довелося пiдiйти ближче. Потiм менi довелося вiдтягувати Ричарда, котрий опирався всiма своїми сiмдесятьма кiлограмами. Бiля його королiвських лап погiдно погойдувався в прибережних водах набубнявiлий труп. Якщо добряче придивитися, то було зрозумiло, що цей труп - жiночий.

Я була закохана в смерть, а ще - досить законослухняна громадянка, тому передала Ричарда Хлопчику, з яким робилося щось на кшталт «крутя, мотя та колотя». А сама побiгла шукати телефон, щоб викликати мiлiцiю. I вони приїхали. Спочатку однi, потiм - iншi.

«Так, блiна. I хто знайшов це страшко?» Спитав поважний вусань. «Та ось. Ричард». «Iноземець? Хай йому грець, блiна. Яка мама його тут носила зрання, блiна?» «Воно - собака. Гуляло, мабуть». «Ну да. Гуляло воно. Ти покази з нього зняв? Хай, падло, розпишеться на кожнiй сторiнцi, мене будуть смикати, i я його буду смикати, блiна. А може це воно, сука? Може, воно, блiна, її вбило? Може, вона, ця от, завагiтнiла, а воно, сука, злякалося та її вбило! Кiнцi у воду. Натурально, блiна». «Та воно ж собака. Собака справжня». «Це ти правильно зауважив. Собака справжня, сука, блiна, нашi люди так не поводяться. Де вiн?

Вiн - негр? То де ця чорна потвора? Зара' ми…» «Е, хвилиночку». Сказала тодi я. «Воно не чорне, i воно не сука. Воно пес, мармурового кольору, арлекiн». «Арлекiн? Воно що, клоун у цирку?»

Здивовано перепитав вусань. «I воно нiчого пiдписувати не буде. Воно не вмiє«. «Клоун-калiка?» Поцiкавився мiлiцiонер. «Без ручок та нiжок? Ой, бiднесенький, ага. Хрiном буде пiдписувати протоколи в мене. А ти сама хто, блiна, така?» Поки я думала, як краще сформулювати, «хто я, блiна, така», iнший мiлiцiонер потяг вусаня за рукав i тицьнув у напрямку Ричарда, якого було прив'язано до стовбура тополi. «О». Тiльки й сказав вiн. «Ричард?» Уточнив у Ричарда вусань. «Саме так!» Прогарчав тополевий в'язень.

У моїх руках веселий «глянець». У черговий раз цi доскiпливi люди (полiрованi «глянцем») дарують менi нагоду пролiзти в матку Дженiфер Анiстон, труси Бреда Пiта й до рота Анжелiни Джолi. Цiкаво, як почуваються люди, можливiсть чи неможливiсть вагiтностi яких та збереження шлюбу обговорює вся планета впродовж цiлого року? Але не думаю, що вiд цього вони пiдстрибують у захватi на своїх персонально-змодельованих лiжечках. Бiльш вiрогiдно, що ними вже створено спiлку помсти глянцевим журналiстам. А Шарон Стоун, маскуючись проведенням благодiйної вечiрки для збирання коштiв дiтям, що захворiли на СНIД, уже зiбрала пару мiльйонiв для оплати близького знайомства кiлерiв iз головною редакцiєю журналу «Хардкопi».

Були часи, коли я таке в руки не брала. Гидувала. Щоб я таке читала? То вже нiколи. Краще нiчого не читати. А потiм я зрозумiла, чого люди читають дешевi й банальнi глянцi, детективи чи романи про кохання: того ж, що й слухають попсове радiо. Суто з егоїстичних мiркувань. Тому що всi цi речi зовсiм не вiдволiкають вiд себе. Вони як тло.

Наче харчуєшся ними, як у фаст-фудi. Харчуєшся, а одночасно можеш про щось, наприклад, мрiяти. Їхнi лiтери, їхнi звуки, картинки - не вiдволiкають, не чiпляють, не змушують змiнювати своє життя. Погодьтеся, змiнювати своє життя - не така легка й приємна справа. Можливо - корисна, можливо - потрiбна, але неприємна. Навiть змiнювати паскудне життя. Змiнювати - це докладати зусиль. А хiба вона завжди в нас є, ця сила? Адже так легко домовитися з розповiдями Донцової, щоб вони тебе не чiпали й нi до чого не примушували, чи не так? А спробуйте в такому ключi поговорити, наприклад, з викладами Томаса Манна? Спробуйте, потiм поговоримо.

Я спостерiгала за змiнами, яких зазнавала Мадонна протягом свого життя. Це, я вам скажу, щось. У Мадонни таке обличчя, що виглядає природним повсякчас. Якщо перенести її в будь-яку епоху, вона буде виглядати саме так, як виглядають тi, хто в цiй епосi живе. Вагоном у цю мить мандрувала жiночка, яка спiвала християнськi пiснi й збирала грошi на потреби церкви. Не знаю, чи розумiється Церква на Бозi, але на комерцiї вона чудово розумiється. На хвилину жiночка зупинилася бiля мене, тицьнула мiж нiг Мадонни i промовила: «Ось iз ними ти палатимеш у Пеклi». «Надзвичайно християнський пiдхiд». Закинула я їй. Вона притрусила мене прокльонами. «Чи ви чули десь християнськi прокльони?»

Вчора, коли я бiгала, менi на хвильку здалося, що за мною хтось спостерiгає. Нi, не компетентнi органи, нi, не янголи, нi, не Бог. Зазвичай усi цi добродiї заклопотанi iншим, не мною. Менi здалося, що я помiтила Його. Смикнулася фiранка, i саме тодi я побачила, як вiн дивиться на мене. Його погляд здатний був обернути мене на попiл. Iнодi я уявляла, скiльки людей перетворилося б на попiл, якби активiзувати такi погляди. Безлiч. Не те, що на мене так не дивилися. Дивилися. Останнiй, хто дивився, зiрвав золотого хрестика з моєї шиї, повiдомивши мене, що «такi хвойди, як ти, не мають права на спiлкування з Богом». Судячи з того, що хрестик вiн менi не повернув, вiн не