Читати книгу - "Подвійний Леон. Іsтоrія хвороби"

Та короткий мій політ не виправдав навіть найскромніших сподівань. Падіння м'яко затримали гілки зрізаної позаторік тополі, і я опустився на землю сливе неушкодженим. Стояв збовванілий, обліплений листям і снігом — ну, зі снігом це вже вони перестрахувалися, — коло дерева, на місці якого насправді стирчить із землі, підпираючи перекошену лавку, широченний пень. Окей, нехай буде по-вашому. Жодних афектованих вчинків. Я просто ляжу в сніг і замерзну. В мене ж є право, якщо не замерзнути, то принаймні підхопити запалення легенів. Однак, як тільки я влігся в кучугуру просто посеред подвір'я, зрозумів, що холод зовсім не дошкуляє мені — навіть більше, замість холоду я відчував якесь тепло з-за спини. Обернувшись, побачив спеленаного малюка. Він тулився до мене, обігріваючи, немов живий оберіг.

Ні, я таки абсолютно нічого не міг вдіяти. Зі злості я навіть прорвався в справжню реальність, де мені в якості речового доказу було підкинуто пляшку, мною ж таки наповнену гарячою водою. (Сульфазин, не забувати про сульфазин).

— На твоєму місці я б ходив у найдорожчі кнайпи, смакуючи найкращі коньяки і вина, — сказав мені згодом Маркус Млинарський, коли я після повернення розповів йому про свої пригоди.

— Мабуть, так і треба було зробити, — відповів я просто від небажання дискутувати. Бо впевнений, що й за такого сценарію чекали б на мене різні несподіванки: або вийшов би терміновий антиалкогольний указ, чи виявилось би, що я ще не досяг 18-річного віку, чи всі бари перекваліфікувалися б тимчасово на дитяче харчування абощо. Та я і в наймаячніших фантазіях не уявив би собі такого сценарію. Я б краще просто поїхав до тебе. Поїхав би до тебе та й по всьому. Бодай у цьому примарному світі бути з тобою. Але Орден Хімічної Зорі на те й створений, щоб не допустити цього. І знову на кордоні сенсаційно хамовитий митник зупинив би мене окриком: «Pajedesz' domoj. Faks nie dokumient». І не допомогли б ні хабарі, ні сексапільні дівчатка-сусідки. А якщо навіть якимось чудом усе й владналося б, то сама Земля почала б обертатися в зворотному напрямку, аби тільки не допустити нашого зближення, брама Флоріанська, проминувши рідний Краків, посунула би ген за океан у Гамерицький край, покинули б свої лігвища черепахи, за ними помандрували б саламандри, колібрі відкладали б яйця в черепаших панцирах, ну і так далі — ти ж знаєш — Бог нас любить.

Таким був цей транквілізаторний світ — в ньому парадоксальним чином поєдналися повна свобода, а, навіть, уседозволеність, із найнеможливішим свавіллям і абсолютною безвихіддю.

Отож я заткався у всіх можливих значеннях цього слова й приготувався потрохи відходити в країну рецептурних снів (цікаво, може їх сценарії теж розписала в амбулаторних картках фрау Де?), однак цього разу не вдалося.

До нашої палати (все ще під номером шість) ввели цілком безтямну молоду дівчину й поклали на вільне місце за ширмою. Запнувши якомога щільніше портьєри, горбатенька медсестра пішла в ординаторську за ліками.

Дівчину буквально притягла на власних плечах подруга — сильне алкогольне отруєння.

— Наркотиків точно не було? — відразу почала допитуватися чергова.

— Присягаюся, — відповідала налякано подружка, — ми тільки випили на вечоринці.

— Добра мені вечоринка. Мені лише потрібно знати, який ввести антидот, бо якщо були наркотики…

— Богом клянуся, ми тільки…

— Богом клястися не треба.

— Нічого не було, справді. Оксаночко, ти чуєш мене? — голосила подружка, — Оксаночко, скажи щось.

Повернулася сестра з медикаментами і різним причандаллям.

— Переверніть її отак.

— Оксаночко…

Переверніть її на бік. Давайте, я допоможу.

— Так їй буде легше дихати.

— Оксаночко, тобі краще?

— В неї серце зупиняється і різниця тиску дуже велика. Я мушу негайно вколоти її у вену.

Оксаночка щось бурмоче.

— Оксаночко, говори!!!

— Що вона каже?

— Просить, аби лишень не у вену.

— А куди ж я її, в задницю буду колоти? В неї серце зупиняється. Тримайте їй руку.

Я чомусь відразу нагадав собі американські фільми із серіалу «Швидка допомога», з їхніми незмінними датчиками пульсу, апаратами штучного дихання і електростимуляторами. Тут, на жаль, крім «Дєдового» кип'ятильника, стимулювати дівчину нічим.

— Ні, прошу вас, тільки не у вену, — долинає й до мене приглушений вереск-жебоніння моєї тимчасової сестри по нещастю.

— Серце у вас зупиняється, чуєте? На той світ захотілося? Встигнете. Руку давайте сюди. Отак. Тепер трохи зачекайте. Підніміться. Випийте оце.

Деякий час з-за ширми чутно здавлені звуки чи то боротьби, чи то повернення на цей світ.

— Вам хочеться блювати? — питає чергова. Зараз я принесу посудину. Потерпіть. А ви, — це до подружки, — поверніть її на бік.

Я відкладаю плани заснути трохи на пізніше, дістаю сигарети й виходжу покурити. В дверях зіштовхуюся з горбатенькою черговою — вона тягне здоровенну мидницю, напевно, на випадок, якщо б разом із хворою вирішить ригати й її сусідка.

— Ніч у нас коштує двадцять доларів, не враховуючи вартості медикаментів… — кінець фрази тоне в плюскоті життєдайних потоків.

Я дозволяю собі курити в кінці коридору коло відчиненої кватирки, не заходячи в «санвузол». Припалюю сигарети одну від іншої, чого вже давно не робив.

З палати зненацька вибігає медсестра й біжить до мене. Буде, мабуть, зараз вичитувати за куріння в неналежному місці. Натомість вона говорить напівблагально:

— Вибачте, будь ласка, у вас не знайдеться зайвої сигарети — крім вас, у палаті ніхто не курить, а мала поганка хоче закурити.

— Хто, подружка?

— Та ні, — пацієнтка.

— Оксана?! Крута дівка. Значить, буде жити.

— Буде, куди вона дінеться. Психопатка. З десяток швів на руках — не інакше, як жили різала. Не коліть у вену та й не коліть. А що мені робити, коли пульс зникає? Адреналін в серце? Цього нас не вчили. Тут же не реанімація. То нічого, якщо вона закурить в палаті?

— Та ради Бога. Аби лишень не загнулася.

— Не загнеться. За пару хвилин буде спати.

Спати. Та тут просто сонне царство якесь. Маленькі арійські гноми бережуть мертвотний спокій захоплених у полон бранців. Це навіть зворушливо, в певному сенсі. Якби не так втомливо і страшно.

Почекавши ще трохи й пригостивши на додачу тютюном напівживого наркомана (сподіваюся не того, що недавно вмирав тут на підлозі), я повертаюсь у палату. Подружка з сестрою зникли. Микола відвернувся до стіни, має вже того рейваху досить, гіпертонік взагалі, здається, пропустив цілу виставу — він реаґує на медикаменти миттєво й дисципліновано.