Читати книгу - "Твори в 4-х томах. Том 4"

— Коли хочеш.

— Я ладна хоч зараз. Ти ж знаєш мене.

— Може, на той час, як ми повернемось, тут випогодиться. Тут буває дуже добре в холодну ясну погоду.

— Авжеж, випогодиться, — відповіла вона. — Як добре, що тобі спало на думку виїхати.

Міс Стайн дає настанови

Коли ми повернулися, в Парижі стояла холодна ясна погода й було дуже гарно. Місто вже приготувалося до зими, і в крамничці з паливом навпроти торгували добрими дровами, а на терасах багатьох пристойних кафе можна було погрітися коло жаровні. В нашій квартирці було тепло й затишно. Розпаливши дрова, ми накладали на вогонь boulets — овальні грудки пресованої вугільної окрушини, — а надворі ясніло приємне зимове світло. Тебе вже не вражало те, що дерева стоять голі, коли ти йдеш мокрими доріжками Люксембурзького саду під поривами гострого свіжого вітру. Тепер, коли око звикло до темних безлистих дерев, вони здавалися вирізьбленими з каменю; зимові вітри збивали брижики на поверхні ставків, а струмені фонтанів яскріли в ясному світлі.

Побувавши у високих горах, я тепер майже не зважав на крутизну паризьких пагорбів і залюбки підіймався на них; так само залюбки вибирався й на останній поверх готелю, де наймав для роботи номер, з якого було видно всі дахи та димарі кварталу на схилі високого пагорба. Камін у номері мав добру тягу, і працювати там було тепло й приємно. Я приносив з собою Дрібні апельсини та смажені каштани в паперових торбинках, обчищав і їв ті схожі на мандарини апельсинчики, і кидав їхні шкуринки та спльовував зернята у вогонь, а коли ще хотілось їсти, їв смажені каштани. Від ходіння, холоду й роботи мені завжди хотілось їсти. В тому номері нагорі я тримав пляшку вишнівки, яку ми привезли з гір, і коли закінчував оповідання чи свою денну роботу, то випивав чарчину вишнівки. Закінчивши роботу, я ховав записник чи папір у шухляду стола, а якщо не з'їдав усі апельсини, клав решту в кишеню. Якби я залишив їх у номері на ніч, вони б померзли.

Чудово було спускатися довгими сходами, знаючи, що ти добре попрацював. Я завжди працював, аж поки в мене щось виходило, і завжди припиняв роботу, коли ще знав, що має статися далі. В такий спосіб я міг бути певний, що й завтра мені писатиметься. Та часом, розпочинаючи нове оповідання, я ніяк не міг зрушити з місця, і тоді сідав перед каміном, і стискав над вогнем шкуринки тих своїх дрібних апельсинів, і дивився, як вичавлені з них бризки спалахують синіми пломінцями. А то ставав біля вікна, дивився на паризькі дахи й думав: «Заспокойся. В тебе завжди виходило, вийде і сьогодні. Треба тільки написати одне справжнє речення. Написати щонайсправжніше речення з усіх, які ти знаєш». І зрештою я писав те одне справжнє речення, а від нього вже посувався далі. То було неважко, бо завжди знаходилось одне справжнє речення з усіх, які я знав, або читав, або від когось чув. А коли я далі починав писати вигадливо або, як ото дехто, детально змальовувати щось, то потім переконувався, що можна спокійно повилучати всі ті велемовні прикраси, повикидати їх і повернутися до того-от справжнього простого розповідного речення, яке я написав напочатку. Там, у своєму номері нагорі, я постановив собі писати по оповіданню про все, що я знаю, І намагався не відступати від свого правила, і то була добра, сувора дисципліна.

У тому-таки номері я ще навчився не думати про оповідання, яке пишу, відтоді як закінчував денну роботу, й аж до наступного дня, коли знову брався писати. Таким чином моя підсвідомість і далі працювала над ним, а сам я тим часом слухав, що кажуть інші, і сподівався, що все запам'ятовую і що чогось навчаюся; або ж брався читати, щоб не думати про свою роботу й не втратити снаги до неї. Коли я спускався сходами, добре попрацювавши, я почував себе чудово й мав право гуляти по Парижу де завгодно.

Якщо пополудні я сходив котроюсь із вулиць до Люксембурзького саду, то міг погуляти там, а потім піти в Люксембурзький музей, де були прекрасні картини, здебільшого перенесені тепер до Лувру та галереї «Же-де-Пом». Я ходив туди мало не щодня задля Сезанна, а також щоб побачити картини Мане, Моне та інших імпресіоністів, з якими вперше познайомився в Інституті мистецтв у Чікаго. Полотна Сезанна навели мене на думку, що тієї багатовимірності, якої я намагався надати своїм оповіданням, не досягнеш самими простими, нехай і справжніми, реченнями. Я багато чого навчився від нього, та навряд чи зміг би доладно пояснити кому-небудь, чого саме. До того ж це була таємниця. А коли в Люксембурзькому музеї було замало світла, я йшов далі через сад і спинявся перед будинком № 27 на вулиці Флерюс, де в квартирі-студії мешкала Гертруда Стайн.

Ми з дружиною колись зробили візит до міс Стайн, і вона та її подруга, що мешкала разом з нею, прийняли нас дуже щиро й приязно, і нам страшенно сподобалась велика студія з чудовими картинами. Вона скидалася на пишні зали найкращих музеїв, тільки в ній був ще камін, і було тепло й затишно, і нас частували добрими наїдками, чаєм та натуральними горілками з рожевих і жовтих слив і лісової малини. То були запашні, чисті, як сльоза, трунки, що їх подавали в кришталевих карафках і наливали в маленькі чарочки, і залежно від того, як вони називалися — quetsche, mirabelle чи framboise, — кожен мав смак відповідної ягоди, приємно обпікав язик, зігрівав тебе й викликав почуття невимушеності.

Міс Стайн була дуже огрядна жінка, але не надто висока на зріст, дебела, як селянка. Вона мала прегарні очі й різко окреслене обличчя німецької єврейки, що так само могло належати й жінці родом з Фріулі, і взагалі вона нагадувала мені селянку з Північної Італії — і вбранням, і рухливим обличчям, і гарним густим волоссям, яке вона зачісувала назад так, як це робила, певно, ще в коледжі. Говорила вона не вгаваючи, і спершу тільки про людей та про різні місця.

її товаришка мала дуже приємний голос, була тендітна, із смаглявим обличчям, чорнявим волоссям, підстриженим, як У Жанни д'Арк на малюнках Буте де Монвеля, та гачкуватим носом. Коли ми вперше