Читати книгу - "Танґо смерті"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Хвойда є хвойда, — зітхав він над гальбою пива, коли сиділи ми в шинку, який через своє сусідство з цвинтарем мав назву «Під Трупом», і їли флячки*. — О-о, чого я тільки про неї не чув! Бодай не казати. Така потрафить які хочеш гроші проциндрити… ая, лікується… знаю я тоті лікування… Ще дві гальби!.. А Кнофлик — то порядний хлоп, за що не візьметься, всюди має щастя… Тільки з жінкою не має щастя…
І тут прийшов пан Кнофлик, сів біля нас та замовив і собі пива.
— Завтра маємо фест похорон, помер великий поет, Богдан-Ігор Антонич. Прожив іно двадцять вісім років… Скільки ще міг чоловік доброго сотворити, а от… не повелося…
— Я маю його книжки, — сказав я. — Завтра, певно, буде неабиякий здвиг народу, нє?
— Ще й який! Такого чоловіка ховають! Вже мені замовили три десятки вінків, було би ще більше, але віднедавна в українців пішла така мода, щоб замість витрачати гроші на вінок, дають гроші на часопис чи на якусь фундацію і заповідають: «Замість вінка на могилу стільки-то, а стільки-то даємо на те-то і те-то». Боронь Боже, аби я то ганив, але як я маю в такій ситуації виживати? Мало того, що брати Пацюрки мені клієнтів відбивають, серед українців ще одна мода поширилася: «Свій до свого по своє». І тепер патріоти, як мають вибір, то йдуть іно до українських крамниць. Але що тут мають до речі труни і катафалки? По яке своє? По труну? Чи я, чех, поховаю когось гірше за українця? На війні я був санітаром, і теж доводилося ховати. Інколи по двадцять-тридцять трупів за день. Пан поручник мені каже: «Ох, Іржику, ще не раз вони тобі у сни прийдуть». Але нє, жоден не прийшов. Усі вони чемно померли, а я їх чемно поховав. Чого би мали приходити?
— Е-е, не кажіть, всяке буває, — зітхнув пан Штроуба. — Дварішнього року поховали перекупку з Личаківської. То була баба грім, здорова, як бицьо. Виділисте б, які вона лантухи двигала на собі! А часом і п'яного чоловіка з кнайпи. Ще не була така дуже стара. Але раз лягла спати і більше не встала. А десь за півроку ґеґнув і її чоловік. Не було кому його серед зими з кнайпи додому занести, та й замерз. Ну, і ховали його коло неї. А як розкопали могилу, то що у виділи? Віко в труні відсунуте, а вона лежит боком, і всі нігті у неї пообгризені!
— Свят-свят! — отетерів шинкар пан Сальомон, який саме приніс нам пиво. — Бідачка з голоду пообгризала!
— Де ж пак з голоду! З приголомшення! Уявіть собі, що ви прокидаєтеся в труні! А над вами купа землі! Га? Хто б не здурів?
— Чув я, чув про це, — сказав пан Кнофлик. — Вона аж посивіла в тій труні.
— Так направду, то цілком незле, жи людиска троха вмира-ют, нє? — спитав шинкар. — Бо шо би то було, якби такво нагло всі ся зійшли до мене? Принаймні, іно ті, кого я пам'ятаю. Та я б не мав ані де їх посадити, ані як їх обслужити… Один лише пан Кутернога чого був вартий!
— Ая-я, — погодився пан Кнофлик, — метр вісімдесят завдовжки і вісімдесят сантиметрів завширшки. То був теньґий* хлоп! Ледве ми його учвірку до труни подвигали.
— Так, так, — хитав головою пан Штроуба. — Всіх нас то чекає. Штири дошки і землі трошки…
— Ай, де там штири! — замахав руками пан Кнофлик. — Пішло цілих шість! Чистий бук! Але кажіть далі… — кивнув до шинкаря.
— Пан Кутернога, — продовжив шинкар, — міг за вечерею випити два тузіня* гальб пива і заїсти цілою печеною гускою. А до того міг згелемзати таріляку тушкованої капусти з ковбасками і з десяток великих книдлів з підливою.
— А з якою, перепрошую, підливою? — поцікавився пан Штроуба.
— Сметанково-помідорово-цибулевою, — продекламував шинкар і облизався.
Пан Штроуба з паном Кнофликом так само ласо облизалися і сливе хором проказали:
— А чи не могли б ви нам…
— Міг би! — зрадів пан Сальомон. — От що значать клієнти, які мають фасон! Вже несу!
Заки шинкар готував книдлі, я дивився на його гарненьку доньку за шинквасом і згадував, як ще недавно ми з Яськом, Йоськом і Вольфом підбивали до неї клини, а татуньо дуже злостився і не дозволяв Ребецці нас обслуговувати, а заганяв за шинквас мити склянки. Не знайшовши іншого способу, як помститися, ми тамували злість на самому шинкареві. Одного разу я зателефонував йому:
— Пане Сальомон, я хочу запитати, який задовгий у вас телефонічний дріт.
— Досить довгий.
— Але докладно, на метри, це потрібно для статистики.
— Біля трьох метрів.
— То можете на ньому повіситися!
Іншого разу телефонував Вольф і цікавився, чи має пан Сальомон теплу воду.
— Зараз перевірю, — сказав шинкар, а за хвилю повернувся і повідомив, що є.
— Ну, то мийте ноги і лягайте спати.
Так ми збиткувалися, може, з тиждень, поки нам не набридло і ми не втратили інтересу до Ребекки. Пан Сальомон, звичайно, не здогадувався, хто над ним знущався, але здогадувалася його донька і завше зиркала на мене спідлоба, мовби чекаючи чергового вибрику. Аж ось нам принесли книдлики з підливою, і ми, вдихнувши їхній п'янкий аромат, спочатку спорожнили кухлі, а тоді взялися до їдла. Пан Сальомон стояв над
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Танґо смерті», після закриття браузера.