Читати книгу - "Мексиканські хроніки. Історія однієї Мрії"

найкращі в світі. Автобуси (переважно «Volvo» або «Mercedes») сучасні, нафаршировані кондиціонерами, туалетами, кавовими автоматами і усілякими іншими дурощами. На автостанції перед посадкою багаж віддають працівникам вокзалу, які самостійно прилаштовують його в автобус, а після прибуття забирають строго по квитанції. Перед входом у салон станційні працівники служби безпеки перевіряють пасажирів металошукачем (точно як перед посадкою у літак), а в салоні стюардеси пропонують безкоштовні напої та легкі закуски. Щоправда, тут слід вклепати одну ваговиту ремарку: вищесказане стосується виключно автобусів першого класу.

У Мексиці є також автобуси другого класу — для тих, хто не може собі дозволити нормальний сервіс у люксових конторах. Другосортні омнібуси старі, пошарпані, принципово невимиті, ходять як завгодно, але тільки не за розкладом, і як правило, переповнені настільки, що під час поїздки з вентиляційних люків стирчать голови окремих пасажирів. Такі-от купи металобрухту на колесах навіть відправляються з окремих стоянок, бо на нормальні автобусні вокзали їх ніхто не пускає.

Так от, я б дуже хотів повідати вам щось романтичне про мої зухвалі та навіжені мандри автостопом. Але того вечора, коли я манячив, як недоумок з піднятим вгору пальцем чортзна-де на трасі під Мехіко, моя жага до романтичного авантюризму чахла на очах. Саме тоді поряд мене спинився розмальований усіма кольорами веселки, ветхий і розбитий рейсовий автобус другого класу. Що я мав робити? Надворі примеркло, кляті мексиканські водії вперто не помічали мене, я ризикував лишитись ночувати просто неба. Я чесно хотів розказати вам, шановні читачі, про романтику на мексиканських дорогах, але у мої романтичні плани геть не входила неромантична ніч у придорожному кюветі за дві сотні кілометрів від Пуебли.

— Puebla? — розгублено спитав я, зазирнувши в автобус.

— Sí, gringo, Puebla! — байдуже промимрив замурзаний водій.

І я заскочив всередину.

Коли очі призвичаїлися до липкої темряви (бо навіть вікна автобуса були замальовані рекламою), я остаточно зрозумів, що романтика на сьогодні відміняється. Салон був битком набитий чорними від засмаги і блискучими від поту мексиканцями, котрі, як і сам автобус, були далеко не першого сорту. Страшенно смерділо кислим потом, мокрою видубленою шкірою і якогось дідька прілою соломою.

Я протиснувся в кінець зношеної колимаги, де нагледів вільне крісло, і тихенько всівся, стараючись не привертати до себе уваги. Ще б пак!.. Увесь автобус, включаючи водія через спрямоване у салон дзеркальце, безпардонно витріщався на мене. Я відвернувся, аби не дивитися на них, і встромив носа у брудне, обмащене рекламою вікно. Але це не подіяло. Нахабні латинос продовжували витріщатися і навіть уже підсміювалися наді мною.

Поперед мене сиділи жіночки зі зморшкуватими лицями й натрудженими руками. Усі огрядні, загорілі до чорноти і аж лискучі від жиру та поту. Вони раз-по-раз безсоромно тицяли пальцем на моє почервоніле обличчя.

Позаду розпливлось по кріслах кільканадцять мексиканських роботяг із ще більш зашкарублими ніж у жінок ручиськами, почервонілими очима і потужним алкогольним духом. Ці теж без церемоній непристойно приглядались до мене, однак переважно мовчали, хоч і поглядали з неприхованою зневагою. Лиш зрідка хтось із них розтуляв рота і бундючно проказував якийсь плаский дотеп (б’юсь об заклад, що про мене), після чого уся ватага аж захлиналася від несамовитого реготу.

Нарешті якийсь підозрілий вовкуватий тип з тієї пашисто-брунастої компанії, накренившись усім тулубом уперед, продзявкав щось чітко і голосно, і я зрозумів, що він звертається до мене. Я обернувся, вхопивши з півдесятка навісних поглядів, націлених просто на мене, під кожним з яких висіла погано прихована єхидна усмішка, і стенув плечима.

— Но еспаньйол, сеньйор, — приглушено відказав, намагаючись не дивитись селюкові в очі.

— Га-га-га! — розреготався він і плеснув долонею по спинці мого крісла, а тоді щось швидко-швидко залопотів до інших.

Після його слів автобус ледь не розірвало на шматки від ґелґотіння. Реготав навіть водій, а м’ясисті жіночки на передніх сидіннях аж ляскали себе по стегнах, заливаючись істеричним іржанням. Один я, наче епіцентр тропічного тайфуну, зберігав зловісне мовчання.

Жаль, як жаль, що я не знав тоді іспанської…

За півгодини надворі геть стемніло, лиш два віддалених гірських піки на заході зберігали на своїх шапках останні відблиски дня.

Усю дорогу шофер тримав передні дверцята автобуса відчиненими. До затхлого салону з темряви понад дорогою вривалась пилюка, покремсаний рев туберкульозного двигуна та струмені свіжого повітря, які хоч трохи розбавляли нестримну смердоту. Це те, що називається кондиціонуванням на мексиканський взірець. Кільканадцять разів ми спинялись, підбираючи нових пасажирів з-над прилеглих до траси сіл, і незабаром в кузов набилось стільки люду, що не допомагали навіть розчахнуті двері. Я весь зіпрів і ледь не зомлівав від розмаїття терпких запахів.

Одначе я не нарікав, адже зарані відав на що йду. Я чудово усвідомлював, що використання попуток — це легковажність і невиправданий ризик, особливо коли ти сам, і особливо коли ти сам у Мексиці. Тому я зовсім не ремствував, хоча… був дещо розчарований, бо попри все вбачав у автостопі щось більше за просто ризиковий різновид пересування. Я шукав необмеженої свободи і можливість завести нових друзів, а натомість отримав божевільну трясовицю мексиканською 150-ю магістраллю в покошланому копійчаному автобусі серед замурзаних селюків, які нахабно промацували мене очима і, не криючись, глузували з мене.

Отак я доїхав до Пуебли.

* * *

Вулиці Пуебли не мають спеціальних імен. Ті, що тягнуться зі сходу на захід, називаються «Poniente[78]» плюс номер вулиці, а ті, що пролягають з півночі на південь, — «Norte[79]» — і також номер вулиці. Просто і невигадливо, зате неймовірно практично. Щоб схарактеризувати розташування якогось кварталу, достатньо сказати приблизно таке: «На розі 4-ої Poniente і 5-ої Norte» — і всім одразу зрозуміло, про яке місце йдеться.

Перетин 4-ої Poniente і 5-ої Norte — це саме те місце, де знаходився мій хостел. У мене на руках була детальна карта Пуебли, припасена ще в Стокгольмі, тому, враховуючи таке лубочне планування міста, я міг без проблем дочалапати до хостелу своїм ходом. Однак, коли замурзана чортопхайка, що підібрала мене в полях під Мехіко, прибула на вокзал Пуебли, надворі стояла глибока ніч. Я прикинув і вирішив, що на сьогодні геройства достатньо, і взагалі я хочу спати, відтак не став фанаберитися і гукнув таксі.

Таксист підвіз мене до вицвілої від сонця та пониклої од вітру вивіски «Hostal[80] Santo Domingo», що мляво теліпалась, однією петлею тримаючись на сталевому прутку над обдертими дерев’яними дверима. Я постав посеред вулиці, гадаючи, що мене чекає за тими дверима. Справа в тому, що зовнішні