Читати книгу - "Ностальгiя"

Микола на око виплив туди, де скидався короп, для певності прив’язав до жилки тягарець, проміряв дно і знайшов різкий перепад глибини, намацав «бровку» — межу старого русла і тільки тоді віялом розкидав картоплю: призволяйся, дорогий князю. Прикинув, що русло проходить якраз посередині між островом і тим берегом, вибрав орієнтири — там вільху, а на березі стару сосну, що відійшла трохи од лісу, потім… побачила воду і зупинилася.

Вдосвіта він виплив точнісінько на те місце, надів на два гачки по дрібній картоплинці, перед тим обчистивши їх (хіба ж князь їстиме в лушпайках?), зняв спінінгову котушку з гальма й обережно, щоб не заплутати повідки, опустив їх з грузилом на дно. Потім тихенько повеслував до острова, притримуючи коліньми коротке спінінгове вудлище, дивився, як розмотується котушка, і хвалив себе за кмітливість: якби закидав з берега, то, по-перше, не вцілив би точно під русло, на загодоване місце, а по-друге, могла б злетіти картопля, і тоді жди-виглядай, чекай, собачко, поки здохне конячка.

До острова він підплив «коридором» між очерету, вийшов з човна зі спінінгом, застромив його комелем у землю, підтягнув жилку так, щоб трохи провисала, і поставив котушку на гальмо. Усе зробив так бездоганно, що в грудях одразу залоскотало передчуття великої здобичі, тепер слово було за САМИМ, сьогодні він мусить гуляти, усе провіщало гожий день: раділо острівне птаство, та найголоснішим цього ранку прокинувся деркач — усіх перекрикував, наче навмисне, наче хотів довести, що його ж таки зверху, і так деркотів у вільсі, буцім пиляв її, пиляв, сердега, гілляку, на якій і сидів, — не страшно, у нього є крила, не впаде, а полетить собі далі, сяде на іншу й пилятиме знов.

Микола змостив собі сідало з бережняку та сухого очерету, простелив куртку, приліг навпроти «коридора», щоб видно було річку, і можна б сказати, що почувався, як у раю, якби в раю також ворохобили тебе земні тривоги, доймали гріхи, з якими ти прослизнув туди випадково. Коли б насправді існував рай, то, пропускаючи до нього своїх обранців, Бог мусив би передовсім відбирати в них пам’ять. Втім, то вже був би не рай, а божевільня блаженних, може, тому і кажуть: блажен хто вірує.

Він часто напружував пам’ять, щоб згадати свого тата, але не міг, тато помер, коли Миколі було чотири роки, провалився в холодну осінню трясовину, виборсався з неї, але тяжко застудився, зліг, і його спалила гарячка. Часом Миколі здавалося, що в ньому от-от спалахне чіткий спогад, щось невловимо жило в ньому, ворушилося, однак що більше він силував уяву, то воно відходило все далі, глибше, втікало, як сон, коли раптом збагнеш, що це не ява, а сон; тато найчастіше приходив до нього з бабусиних розповідей, приходив худеньким хлопчиком, виснаженим, змарнілим хлопчиком, який прихиливсь до одвірка, тримає в руці липову гілочку, зриває з неї листочки і їсть. Потім він бачив тата вже парубком, від весни і до пізньої осені у нього до картуза була прикріплена квітка, це й мама згадувала не раз, мабуть, саме таким вона й покохала його — із вічною квіткою над чолом. Тато любив квіти, сади, книги і малювання. Він залишив багато чудових малюнків, а мама, обливаючись слізьми, однієї ночі спалила їх. Щоб не плакати над ними. Коли тато лежав хворий, мамі порадили викупати його у березовому відварі. Вона так і зробила, і йому наступного дня полегшало. Заходить вона у хату, а тато лежить на ліжку й усміхається. Котик сидить біля нього, він гладить того котика й усміхається. Божечку мій рідненький, — затрепетало мамине серце, і вона щодуху побігла у ліс. Набрала тої берези таку в’язку, що падала з ніг, а таки донесла. Заходить у хату… а тата уже нема.

І єдине він сам пам’ятає. Їде підвода з труною. Болото, багна по коліна. У коней вузлами хвости зав’язані. Колеса до половини застрягають у тому багні. Мама сама іде за підводою. Насилу витягує ноги з болота і йде.

Люди ідуть попідтинню. З одного боку шляху і з другого. Багато людей, але всі вони йдуть, хапаючись за тини. А його малого хтось узяв на руки і боляче притискає до себе. І одна-єдина думка у нього: чого ж це усі ідуть попід тином, а мама бреде болотом? За підводою. Чого?

Тепер уже знає.

Втомився деркач, затих.

Вітру ще не було, але водою вже побігла хвиля.

Ніби й не хвиля бігла, а мчали річкою невидимі коні і залишали на воді виямки від копит.

Ранок розтанув. І тануло передчуття. Хитрий дуже, хотів отак з першого ж разу вхопити САМОГО, еге, сороку за хвіст. Та його тиждень треба годувати й принаджувати, і то ще не вгадано, чи сквапиться на твою бараболю, а чи внюхає щось підозріле й тільки всміхнеться своїм золотистим оком. А ти вже й сітку прихопив на нього, бо в садок же не влізе, то ось тобі, дорогенький, сіточка, така, як ворок, троє відер картоплі влазить у неї, плигай, помістишся. Помістився. Тільки спристрітив усе тою сіткою, наврочив, казано ж: ще де те теля, а він уже з довбнею бігає. Так забігався коло короп’ячої примусії, що навіть не взяв поплавчанку, це б хоч дріб’язку насмикав чи й лин, може, знов пішов би, а так ще й без юшки зостанеться. Тьху!

Ну от, тільки цього йому бракувало для повного щастя, таки ніде сховатися бідному рибалці: ген на тому березі, якраз навпроти, біля старої сосни, яку він вибрав за орієнтир, мов з-під землі виринула якась курортниця і вже роздягається. Точно, приїжджа, бо тутешня жінка ніколи не боблятиметься серед білого дня, у неї гори роботи, і хіба тільки пізнього вечора прийде попрати, а тоді й сама сором’язливо зайде у воду, скупається, охолоне, зжене з себе денну втому.

Жінка (чи дівчина?) зняла халатик, кинула його під сосну і лишилася в купальничку тілесного кольору, від чого Миколі спершу здалося, що вона зовсім гола, того й так далеко забігла, бо закортіло поплавати голяса, але ні, на ній таки був бежевий купальничок, і вона культурно зайшла у річку, зупинилася, набираючись духу перед тим, як шубовснуть у воду і попливти. Микола був певен, що вона попливе зараз прямісінько на загодоване місце, а там уже зупиниться й почне боблятися, бовтать ногами, плавать наввимашки, виухкувать від