Читати книгу - "Маруся"

Полковник Сальський ще не домовив свою команду, як сотник Божко кивнув бровою до ошкіреного чорношличника, ще страшнішого за самого Божка. Якщо взяти найлютішого бугая, обламати йому роги, зодягнути в жупан і гуртом висадити на коня, то оце таким був той козарлюга.

Удвох вони з копита рвонули до Думи, козарлюга спішився і, навіть не глянувши на варту, влетів через парадний вхід досередини. Сотник Божко зупинив свого коня під балконом й задер голову. За мить він угледів чорношличника, який вирвав чужинського прапора разом із гніздом. Висмикнувши з полотнища держака, він із тріском переломив його об коліно.

Публіка заревла ще дужче. Ліве крило верещало з обуренням, праве кричало від захвату. До Сальського придріботів голова управи Рябцев і, диригуючи сам собі пухкенькими ручкам, слізно переконував полковника, що російський прапор нікому не заважає, він, навпаки, об’єднує киян, котрі, як бачите, й так розкололися на чужих і своїх.

— Я сам киянин, — гонористо відповів Сальський. — І мене, як бачите, ніхто не розколов. Не коліться і ви.

Під неугавні перегуки натовпу козарлюга жбурнув московського прапора вниз, сотник Божко впіймав його на льоту і, скільки витягне кінь, помчав до полковника Сальського, який на чолі колони вже рушав уперед, — чужого прапора скинуто, на Думі повівав лише український, можна парадувати далі.

Доскакавши до полковника Сальського, сотник Божко так різко натягнув поводи, що кінь дав свічу. Сотник зіжмакав полотнище й пожбурив його під копита коневі Сальського, але тут із натовпу вискочили дві жваві дівчини у віночках, ухопили зім’ятий прапор, розгорнули його на всю широчінь і простелили впоперек дороги перед конем полковника.

Крики протесту злилися з вигуками заохочення.

— Кащунство! — галасувало ліве крило майдану.

— Нехай не лізуть сюди зі своїм самоваром! — кричали праворуч.

Але ж і кінь був у полковника Сальського! Грамотний, шельма, і дуже обачний, він зупинився перед тим полотнищем, як перед мостом, — остерігався якоїсь хитрості чи злого умислу. Постояв, застриг вухами, поторкав копитом полотно, понюхав, чим пахне, а тоді сміливо припечатав його копитом до бруку й ступив уперед. Вороний полковника Сальського був не тільки грамотний, але й дуже вихований. Лише переступивши прапор, він задер хвоста й вивалив на брук кілька клубків.

У натовпі зареготали, й саме тоді, коли на правому крилі площі стало найвеселіше, застукотів кулемет. Кулі затюкали десь від будинку біржі — чи з вікон, чи з горища, чи з даху. У Думі посипалися розбиті шибки, натовп здригнувся від зойків поранених, куля дмухнула біля скроні полковника Сальського.

Зчинилася паніка, нажахані люди кинулися хто куди — у брами, підворітні, до пошти, а більшість летіла навгад, куди бачили очі. Товпилися коні й люди, розпачливі крики злилися в єдиний лемент, більше не було тут своїх і чужих, страх змішав усіх в одну коловерть.

Стріляли мовби над натовпом, щоб залякати, але кілька людей упало на брук. Зненацька з-поза Думи вискочило з десяток вершників із рушницями в руках, вони промчали просто перед головою колони чорних запорожців і, повернувши до Купецького саду, дали кілька пострілів у їхній бік. Сотник Божко з усією вартою рвонув услід за кіннотниками, але від Купецького саду та з вікон будинків сипнули кулеметні черги. Вискакувати на Царську площу було б самогубством — немає гіршого місця для кінного бою, ніж кам’яні коридори міста. До всього, як на біду, в шаленому пориві спіткнувся об бруківку сотників кінь. Тяжко гепнувшись об каміння, він кинув через голову вершника.

Стрілянина раптово вщухла. Ніхто ні на кого не нападав, ніхто нікого не переслідував. Від денікінців ніде не було й сліду. Площа перед Думою спорожніла, втікачі підібрали вбитих і поранених. Лише тихий вечірній вітрець ворушив на бруківці обгортки цукерок, загублені прапорці, жіночі шалі, хустини. Лежали тут і затоптаний білий ковпак скомороха та жовто-блакитна пір’їна невідомого заморського птаха.

Хрещатик якось ураз огорнули сутінки. Чорношличники подалися в бік Великої Васильківської, хвіст їхньої колони виднів уже біля Бесарабського ринку. У Думі та коло неї лишився тільки курінь Осипа Станіміра. На вході у гострій поготівлі стояли Петро Гультайчук і Михась Проців.

— Видиш? — сказав Михась. — Москаль що червоний, що білий — одна сатана.

— Щось я не годен втямити, що тут сі діє.

Осип Станімір нервово походжав біля парадного входу, чекаючи на повернення поручника Гірняка. Він послав Мирона з десятком стрільців оглянути будинок біржі, звідки вдарили перші кулемети. Осипові щось підказувало, що стрілянину вчинили не денікінці, швидше за все, це робота большевицьких провокаторів. Тут вешталося до біса підозрілих людей, і навіть верхівці, які вискочили з провулку й зухвало обстріляли колону полковника Сальського, не схожі були на денікінців. Не через те, що на них не було погонів, і не тому, що Штакельберг запевнив Кравса у союзницькій миролюбності, ні. Осип нюхом відчував, що це поведінка большевицьких бузувірів. Денікінці, котрі сподівалися на прихильність киян, навряд чи починали б із розстрілу мирної демонстрації. Це була заздалегідь спланована провокація.

Станімір піднявся нагору і спробував зателефонувати до корпусного штабу, але зв’язку вже не було. Як вітром здуло й голову управи Рябцева, і його помічників, лише думський сторож із в’язкою ключів у руках сидів на мармурових сходах, повісивши голову, і зітхав у пазуху розірваної на грудях сорочки:

— До какіх пор, Господі? Ето ж уже нє год і нє два тянєтся. Такую страну развалілі… Прідумалі сєбє Украіну і льют кровушку, как водіцу.

Осип вийшов надвір. Від будинку біржі через пустельний Хрещатик вертався поручник Гірняк зі своїми стрільцями. Попереду вони вели двох полонених, які ледве волочили ноги. Коли підійшли ближче, Осип подумав, що впіймали китайців, хоча це могла бути й інша порода людей. Їхні очі позапухали, перетворившись на вузенькі щілини, від того, що їх добряче віддухопелили. Станімір не мав сумніву, що це робота поручника Гірняка, котрий у разі необхідності вдавався до стусана, яким володів бездоганно.

— Ось, — сказав Мирон. — Це ті, що стріляли.

— Їх що, було двоє? — спитав Осип, приглядаючись до полонених: все-таки вони скидалися на азіатів.

— Восьмеро, — сказав Мирон.

— А де ж решта?

— Там, — Мирон кивнув на будинок біржі. — Вони відбивалися, але їм не пощастило.

— Добре є, — сказав Станімір, дивуючись, що він не чув пострілів. — А цих китайців заводьте в ратушу.

— Какой кітаяц? — огризнувся