Читати книгу - "Бот"

ще один із захисних засобів. У лабораторії підтримується тиск, вищий за атмосферний, аби крізь мікротріщини сюди не потрапляла пилюка та шкідливі частки. Одна пилинка може зіпсувати весь монтаж. Причому про дефект ніхто не дізнається, аж поки не виявиться, що замість досконалих нанороботів на виході з цеху вилазять покалічені мутанти… О! Ми можемо заходити.

Слова «MICROBIOLOGY amp; NANOPRODUCTION» спалахнули синім. У безмовності клацнув, відкрившись, замок.

Наступна кімната видалась не такою яскравою. З настінних шафок чоловіки дістали комбінезони, схожі на костюми для підводного плавання, взуття з корковою підошвою, купальні шапочки та хірургічні «пелюстки», якими закривають ніс і рота. Екіпірувавшись, неначе хірурги перед операцією, вони підступили до виходу з роздягальні.

Там було двоє дверей. Ліві мали табличку «OFFICE», праві — промовистий підпис «PRODUCTION PLANT».[57] Ральф відкрив праві. Тимур ступив крок уперед, і ще до того, як очі звиклись із півтемрявою, присвиснув:

— Здуріти можна.

Найперше, що шокувало програміста, — це об’єм. Минаючи хідник, він очікував на чергову кімнату і аж ніяк не сподівався потрапити у просторе приміщення, що масштабами нагадувало футбольний стадіон чи гігантську театральну залу. Вони з Ральфом стояли на металевому помості майже під самою стелею. Від підлоги їх відділяло більше сорока метрів. Попід стінами переплітались металеві ходи, на різних рівнях тягнулись заґратовані галереї. Вервечки ліхтарів розбігались в усі боки і зникали в далекому півмороку. Лампи освітлювали лише переходи. Більшість машин і механізмів огортала темрява.

— Це третя наша лабораторія, — діловито проказав Ральф. — Перша була в Японії. Кілька кімнат — та й по всьому. Другу, трохи більшу, збудували у Бангкоку.

— У Бангкоку?

— Так. У 88-у Кейтаро створив перше покоління нанороботів, ми були готові почати експерименти з приматами. Нам не дозволили. Хтось наябедничав керівництву Токійського університету, і через тиждень Кейтаро вигнали. Ми не опустили рук і збудували невеликий експериментальний центр у передмісті Бангкока. Там ніхто не доймав моралізаторством і повчаннями.

— То не моя справа, але хто фінансував будівництво? На таке навряд чи вистачило б грантів.

Ральф узяв хлопця за руку і провів на рухому платформу, пришвартовану ліворуч від помосту. Натиснув кнопку на пульті. Моторошне шкрябання тросів наповнило велетенський цех, і платформа, ледь хитаючись, посунула вниз.

— Кейтаро задовго до кризи збагнув: з університетом доведеться розпрощатися. Джеп давно шукав спонсорів. Навіть зареєстрував компанію, назвав «General Genetics», — Ральф помовчав. — Гроші дала сім’я Такеди. Вони поставили єдину умову: разом з нами мусить працювати хтось із їхнього клану. Ось так серед нас з’явився Кацуро.

Канадець зупинив ліфт на одному з нижніх рівнів. До підлоги лишалося метрів п’ять. На цій висоті ґратчасті переходи відлипали від стін і розходились у різні боки, формуючи плетиво доріжок.

— Саме в Бангкоку 24 жовтня 1989 року Кейтаро ввів першу порцію наноагентів живій істоті, — Ральф із задоволенням відзначив, як загорілись очі Тимура. — То був восьмирічний шимпанзе. Звали його Гоблін.

— Шикарна кличка як для мавпи.

— Гоблін не скаржився. Ми купили його у торговців тваринами на Філіппінах.

Зліва важко «пирхнула» якась потужна машинерія.

— І як усе пройшло? — історія поглинула програміста.

— Старий Джеп ледь не заробив інфаркт. Річ у тім, що нанороботи надто маленькі, і не фіксуються рентгеном, зате вони достатньо великі, щоби порвати тканини тіла під дією магнітного поля МРТ. Простіше кажучи, під час пересування у тілі за ними неможливо слідкувати. Ми запустили рій в сонну артерію і стали чекати. Роботів запрограмували зібрати плати і, як тільки наберуть достатньої маси, послати радіосигнал на спеціальний приймач. За розрахунками налаштування зв’язків мало тривати годину і п’ятдесят хвилин. Я думав, Кейтаро здуріє за цей час. Пройшло дві години, потім ще п’ятнадцять хвилин, потім ще півгодини. У шимпанзе піднялась температура, він пітнів. А тоді, коли ми втратили надію, колонія подала свій перший сигнал…

XXXIV

Розповідаючи, канадець вів Тимура лабіринтом підвісних переходів. Відлуння їхніх кроків множилося, відбиваючись відразу з кількох напрямків: зліва, ззаду, справа, згори.

— Насправді нановиробництво можна помістити на нігті твого мізинця. Всі ці махини — допоміжні, створені для підтримання вакууму, наднизьких температур і магнітного поля. Під нами якраз система забезпечення вакууму, — Ральф тицьнув пальцем ліворуч. — Зліва — форвакуумний насос. Він призначений для розрідження газу перед основним насосом. За ним йде основний агрегат — турбомолекулярний насос,[58] — чоловіки перейшли на інший бік підвісної галереї. Відлуння знову сколихнуло простір цеху. — Ось тут ще один апарат. Він потрібен для отримання температур, близьких до абсолютного нуля. Охолоджений до 4К[59] холодоносій подається в колби з асемблерами, в яких відбувається молекулярна збірка.

Ральф закрокував далі, діловито і не без гордості демонструючи наноцех. Він скидався на батька, який підкреслено байдуже розповідає сусідам про успіхи сина, глибоко в душі аж захлинаючись від щастя.

— Тепер найцікавіша частина.

Тимур перехилився через перила з дивним відчуттям, наче він знаходиться у кінозалі на прем’єрі якогось фантастичного блокбастера. Після сумбурного нагромадження насосів та компресорів, перед очима постали акуратні ряди сферичних колб на металевих опорах. По землі зміїлись різнокольорові ізольовані труби. Попри погане освітлення Тимур розгледів, що над сферами бовваніють клуби холодних випарів.

— Тобі цікаво, як проходить збирання?

— Звісно…

— Процес починається з підтягування матеріалів. Для цього є крихітні носії. Їх «звати» C14H8O2. Це молекули антрахіоніну — речовини, що використовується при виготовленні барвників. Винахід не наш. Кейтаро скористався розробками Людвіга Бартелса з Каліфорнійського університету. Бартелс спершу примусив молекули «крокувати» по рівній мідній поверхні, а згодом навчив їх підчіплювати молекули двоокису вуглецю (CO2) і носити їх за собою. Кейтаро оптимізував технологію. Наші носильники вміють доставляти до місця зборки чистий атомарний вуглець, водень, іони OH¯ і залізо. — Ральф випростав руку: — Бачиш кулі? Їх є сорок дві — шість рядів по сім камер. Кожна відповідає окремому етапу будівництва наноробота. Молекули антрахіоніну зносять у конкретний бак строго визначену кількість «будівельних» молекул, після чого інші молекули — асемблери — збирають їх докупи, — погляд канадця на мить затуманився. — Ми із Джепом провели шість місяців під землею, працюючи по вісімнадцять годин на добу, поки запустили збірну лінію. Бували моменти, коли мені починало здаватися, що сонця й світла не існує… Ти мене слухаєш?

— Так, — у дійсності в голові Тимура аж шкварчало від купи почутих за останні дві години термінів. З кожною хвилиною йому все важче вдавалося сконцентруватись.

— Що він собою являє, цей ваш асемблер?

— Наноасемблер — це молекулярний механізм, який, по суті, є шматком синтетичної ДНК і може рухатись згідно з