Читати книгу - "Графиня"

А ми пройшли через місто і місто пройшло через нас. Мені здалося, що пронизують не лише погляди з-за парканів, з вікон і садків, а й роки, що покірним собачам біжать за нами.

— Що ж тобі розказати, Олеже? — поцікавилася я, коли ми пройшли пів нашої вулиці.

— Що хочеш, — у голосі Олега оселився чорний птах.

І я розповіла. То була розповідь про звичайну дівчинку зі звичайного провінційного містечка, яка росла й ходила до школи, більш-менш пристойно вчилася і любила, як не дивно, грати з хлопцями у футбол, а хлопці, якщо й брали в гурт, то довіряли їй роль воротаря й немилосердно били по колінах, як я підозрювала якийсь час, навмисне.

Але дівчинка, втім, була й незвичайна, бо все більше й більше росла у ній любов до малювання. Навіть не любов, а жадоба, спрага відтворити на папері все довкола побачене — дерева, будинки, вулиці, людей, небо, стебла трави й старі дерева в саду. Мати… Мати спершу вважала те дурним заняттям, яке жодної користі не приносить, вона палила й рвала мої малюнки, вона бачила мене бухгалтером у нашому споживчому товаристві, а то й у міській раді, то було достойне заняття для її доньки, хай і не відмінниці, але ж не такої трієчниці, не безнадійно тупої (не мої, материні слова), як моя старша сестра.

Але не будемо про матір, Олеже, не в ній суть, суть у тому, хто помітив і підтримав ті мої потуги, мою пристрасть, зрештою, моє ще підсвідоме, дитяче бачення й сприйняття світу. Ти вже знаєш, що то був мій вчитель малювання Платон Васильович Лемещук. Як він підтримував ті мої перші потуги, заохочував мою пристрасть, захищав перед матір’ю, зрештою, послав мої ще дитячі малюнки на виставку за кордон! Так, мені пощастило народитися так вдало, що вже на час мого «творчого зростання» сумнозвісна «залізна завіса» хоч і не впала зовсім, але вже мала відчутні щілини. Крізь одну з тих щілин і проникли мої картини, опинилися аж у Канаді, а звідти прийшло повідомлення, що вони визнані найліпшими, а я — лауреатка. Як я шалено раділа, стрибала мало не до стелі, нарешті визнала мій талант і потрібність малювання мама, я мала перший солідний (аж триста доларів) заробіток, полотно, фарби, мене не гнали полоти город чи виганяти до ставка гусяче юрмище. Я поринула у той світ, який був моїм, до останку моїм, я його почала створювати начеб заново, і тоді й почав народжуватися той «оригінальний стиль», про який вже пишуть мистецтвознавці.

Чи ж варто говорити, друже мій Олеже, як я була вдячна своєму вчителеві, любому Платанові Васильовичу, найліпшому у світі вчителеві? А таки варто казати, варто, варто, варто, бо я, я… Але, зрештою, що тут дивного, що моя дитяча вдячність, моє захоплення переросли у підліткову закоханість, а потім — й у велике кохання.

Мовчи, Олеже, мені холодно, але ніщо мене вже не зігріє. Я колись цілувала пензлики для малювання, яких торкалися його пальці, аркуші ватману й рамки моїх перших полотен, зроблених його руками. Він став моїм другим світом, він, мій Платон. Чи знав він сам про те? Можливо, бо я теж бачила, як йому подобаюся я, що зростала не лише як художниця, а й та, що з гидкого каченяти-підлітка ставала справжньою красунею.

Він, правда, мовчав про свої почуття, мій делікатний вчитель, мій обожнюваний, мій… Але погляди, але позирк очей, його очей, спійманий мною на колінах, що визивно округлялися (завжди любила короткі спіднички), на груденятах, що ставали грудьми, на шиї, що дедалі більше лебеділа, на всій моїй поставі — то були вже чоловічі, а не вчительські позирки.

Може, це й завершилось би хепі-ендом. Може, якби не він, то я б у якомусь пристрасному пориві (назви його хоч дідьком, суть від того не зміниться) освідчилася своєму вчителю. А там… Між нами були роки, але не прірва, зрештою, наші взаємини хай і не обов’язково завершилися б шлюбом, але…

Але, Олеже, бідний мій Олеже, кохання було взаємне, я тепер це розумію, та не в тім біда, як співає Софія Ротару чи Оксана Білозір, не в тому річ, не в тому річ, знаю, знаю, як там вона співає. У тому річ, що я росла, ріс мій талант, я все більше розбиралася у мистецтві, я розуміла вже, де воно справжнє, як прийнято казати, високе, а де — так собі, тьху, мазня.

Мазнею, авжеж мазнею, мазаниною, такими собі забавами провінційного вчителя, були всі картини мого Платона, його численні (несть числа) пейзажі, він був безталанний чи майже безталанний, мій коханий Платон. Так собі, та ні, не звичайний вчитель, а вчитель, якого всі в містечку ще й вважали художником. Якби я могла, я б заборонила йому писати, мазюкати, або… Або навчила писати ліпше, не просто добросовісно переносити на полотно чи картон берізки, клени, дуби, копиці сіна, горобину, калину і що там ще?

Олеже, мовчи, моє кохання не проходило, взаємини наші склалися так, що ми переспали, то було, коли я вчилася в академії. До того я вже мала чоловіків, але чим більше я знала їх, тим більше мені хотілося одного-єдиного. Я й прийшла до нього, лишилася на ніч. Коханцем, як я й підозрювала, він виявився так собі. Але не в тому річ, не в тому річ, що горобина плаче ніч, як там співає та Оксана. Річ у тім, що я досі не позбулася своїх почуттів до цього чоловіка, вже майже старого, старого холостяка, який і ходить вже, сутулячись, якого ти шмагав паском, та, Господи, ти ж здогадувався, певне, хто він такий, я бачила по твоїх очах, сліпий би хіба не побачив схожості цього чоловіка з його автопортретом у моїй кімнаті.

Ми вже були на лузі, йшли через нього, віддалялися від міста, Олег мовчав, певне ж, він умів мовчати, і тоді я почала другу частину своєї божевільної розповіді. То була розповідь про те, як у моєму житті, у моїй долі поруч із пристрастю до малювання, а згодом і писання справжніх картин з’явилася інша пристрасть. Поруч із коханням до мого вчителя Платона з’явилася інша закоханість. Я пристрасно закохалася у графиню Венцеславу Ловигу.

Ти був, Олеже, в нашому міському музеї, ти бачив її портрет, я ще спитала тебе про враження. Цікава жінка, видно, була, сказав ти. Авжеж, цікава,