Читати книгу - "Оленіада"

...Тут варто зробити велику паузу. Адже після вдало складеного плану врятування норовливої троє чоловіків, як і годиться чоловікам в їхньому небезпечно-конспіративному становищі, ледь не побилися, згадуючи один одному минулі гріхи, докоряючи зрадництвом дружби і невдячним синівством. Аж доки вірна «ягелівка» не змусила їх дійти солідарності в тому, що всі жінки...

А зокрема, Зоя... Зоя Павлівна Пікач...

І все ж таки... Хоч би там як...

Найкраща перукарка світу.

А можливо — усього Всесвіту...

* * *

...Уперше за багато років безтурботного відпочинку до парламентського палацу з’їжджалися державні і приватні упряжки народних обранців.

Але на підступах до будівлі на них чекала несподівана барикада: землю було вкрито копицями молодого ягелю, щедро посипаного оленячим делікатесом — сіллю.

Через те тварини зупинялися, голосно вдихали ніздрями повітря і, не слухаючись батогів, починали жувати смачну страву, утворюючи на трасі неймовірну штовханину.

Довелося законописцям кидати упряжки і просуватися до сходів парламенту пішки, з подивом розглядаючи плакати, розвішені на деревах: «Повернемо оленів на історичну батьківщину!».

Але трапилась і ще одна неприємність: багато хто з них уранці не знайшов свого мобільного телефону особливого призначення. Тому обличчя в них були зосереджені і розгублені.

Хоча кожен сподівався, що телефон зник тільки в нього і врешті-решт можна буде для голосування позичити його в добросердного колеги.

Дехто приїхав сюди вперше — зі здоровою мальдівською засмагою або широкозубою еміратською посмішкою.

Вони відверто тішились величним виглядом парламентського палацу, насолоджувалися повітрям рідної вітчизни і з задоволенням демонстрували свої нові латки на «лагерфельдах» та «луївітонах».

Узагалі-то всі вони були душками, приємними і добросердними слугами свого народу. І завжди радо відгукувалися на його поклик.

І цей поклик потужно пролунав саме сьогодні, відриваючи їх від тенісних кортів, міжнародних фестивалів з крокету та усіляких паті і барбекю.

Отже, пістрявий натовп сунувся сходами в передчутті гарного і необтяжливого спілкування в ностальгійній атмосфері рідного парламенту.

Але в залі на них чекало страшне, найпідступніше, найжахливіше розчарування. Адже побачили таке.

На трибуні, де зазвичай стояв розігрітий самовар-брейк з чередою фарфорових філіжанок та низками безкоштовних бубликів, лежала ціла гора. мобільних телефонів, підступ до яких перегороджував той самий лозунг, значення якого душкам здався малозрозумілим ще на вулиці: «Повернемо оленів на...».

Ба, більше!

Прохід до самоварного місця загороджували якісь невідомі їм молодики в одностроях та футболках з брутальними лозунгами поверх них.

Душки в розпачі зупинилися і з не меншим подивом побачили наступне.

На трибуну вийшов огрядний заслужений олень. Він пряв вухами і загрозливо ворушив своїми розлогими — у два чи більше метрів завширшки — рогами.

Зал видихнув і завмер.

Один з лідерів «Вільних Погоничів» підійшов до тварини, почухав за сивим вушком царя північних рівнин, і той видав довгий протяжний свист, котрий поволі перейшов у ностальгійний марш «Прощання слов’янки».

Це була чудова, урочиста, неповторна мить!

Насвистуючи прощальну, гіпнотичну мелодію, олень повільно рушив до виходу.

За ним, мов зачаровані, попростували душки.

На їхніх суворих і розчулених обличчях зблискували довгі струмки сліз.

Таким урочистим цугом вони і вийшли з будівлі парламенту і попростували все далі і далі. Все далі і далі...

.Пізніше ця історична мить, зафіксована численними засобами масової інформацій і втілена в безсмертне художнє полотно маляра Поляркова, отримала назву «Перехід суворих через Альпи».

Адже за самі Альпи Пантелеймон їх дійсно завів!

І, скидаючи зі своїх натруджених рогів і копит тягар підневільного минулого, чкурнув через всю благословенну Європу аж до самої Чукотки!

* * *

— Це ви торт замовляли? — вийшов до Василенка з глибин кондитерського цеху шеф-кухар.

— Я, я! — радо вигукнув Василенко.

— Ви німець? — радо посміхнувся кондитер, адже і сам був німцем.

Семен напружено думав, чи варто аж так конспіруватись. Вирішив: варто. Зрештою, чим він гірший за Ройтберга?!

І відповів, згадуючи кіно про німців:

— Яволь!

— Гут, — сказав кухар і поставив перед замовником двометровий торт у вигляді об’ємної карти цієї трохи дивної, як на його німецьке розуміння, країни. «Карта» вийшла розкішна!

Різнобарвним бісквітом на ній було сформовано герби всіх найбільших міст, синьою глазур’ю викреслені ріки і моря, збитими жовтками позначені безкраї лани, зеленою патокою — безмежні ліси.

Споглядаючи всю цю красу, Василенко розчулено змахнув зі щоки сльозу гордості за свою таку велику і таку солодку батьківщину.

Помітивши піднесений стан замовника, шеф-кухар видав якусь довгу і незрозумілу для недосконалих шкільних знань Василенка тираду і простягнув квитанцію. Опустив очі в очікуванні на реакцію замовника.

Цифра на квитанції стояла значущою.

Але дивний замовник мовчки розстібнув клямки своєї валізи і виклав на стіл три зелених пачки. Обличчя шеф-кухаря просіяло. Не так через гроші, як через гордість за своїх земляків, котрі здатні навіть тут заробляти непогані гроші.

Ще за годину, обережно підклавши під нижній корж торта дві саперні лопатки, компас та топографічну карту найближчих околиць, Семен Петрович Василенко сидів у в’язничній кімнаті для побачень перед суворим комендантом, що ось уже п’ять хвилин вивчав його дозвіл на зустріч із ув’язненою економічною злочинницею З. П. Пікач.

Василенкові було незатишно в цій вузькій клітці з брудною підлогою, синіми стінами і крихітним заґратованим віконцем. Тим паче, що більшу її частину займав його велетенський торт, як на той гріх, приваблюючи увагу суворого коменданта.

— То ви, значіть, будіте брат осуждєнної? — нарешті відриваючись від паперів, запитав він.

Василенко кивнув, відчуваючи, що в його горлі пересохло.

— Тобто зустріч брата і сестри? — ще суворіше уточнив комендант.

Василенко знову невизначено і лякливо кивнув і пошкодував, що не взяв до торта пляшку мінералки.

— Ви что лі по-нашему ні панімаєті? — здивувався його мовчанню комендант.

Василенко знову кивнув, вкриваючись краплями холодного поту.

— Іностранєц? — гмикнув комендант і докірливо похитав головою. — Це може ускладніть справу...

Василенко для впевненості торкнувся долонею кишені, де лежала пачка зароблених вірним і навіки загубленим Пантелеймошею доларів: як наказав Ройтберг, в разі чого може спрацювати.

Комендант ще раз оглядів завмерлу фігуру відвідувача і — о, шалена мить! — перевів погляд на торт, скомандував:

— Відкрийте!

Тремтячими руками Василенко відкинув покришку солодкої карти. Комендант кілька довгих хвилин розглядав цей витвір кондитерського мистецтва. А потім сказав те, чого найбільше боявся нещасний Семен:

— Будєм рєзать і дєліть! Перевіремо,