Читати книгу - "Робінзон Крузо"

Цілий рік я не змінював свого рішення — жив тихомирно, з упокореними думками, цілком відданий на милість долі. Життя моє видавалося мені цілком щасливим, бракувало хіба що товариства.

Я набув корисних навичок у різних ремеслах, до яких брався. Якби виникла потреба, то показав би себе незлим теслею, особливо зважаючи на брак інструментів.

Крім того, несподівано для себе я досяг вершин у гончарному ремеслі — навчився виробляти горщики за допомогою колеса, і це значно спростило й поліпшило мою роботу. Раніше круглі предмети, які я ліпив, мали бридкий вигляд, зараз же — гарну круглу форму. Та найбільше я запишався і зрадів, коли мені вдалося виліпити люльку. Вона мала потворний вигляд — груба люлька з червоної відпаленої глини, проте добре затвердла і пропускала дим. Я був щасливий: я звик до куріння, і на кораблі, знаю, були люльки, але спершу я про них не подумав, а потім не зміг знайти.

З мене також вийшов непоганий кошикар, я наплів цілу купу кошиків і корзин — їхні чудернацькі форми мені підказувала фантазія. Може, вони й були некрасивими, проте дуже зручними, коли мені треба було скласти на зберігання якісь харчі або донести щось додому. Наприклад, якщо мені вдавалося вполювати козу, то я підвішував її на дереві, білував, потім рубав тушу й приносив додому в корзині. Те саме і з черепахою: я розтинав упольовану черепаху, виймав яйця та вирізав стільки м'яса, скільки було треба, і приносив додому в кошику, а панцир лишав. Крім того, великі кошики слугували мені для зберігання зерна. Його я «молотив» одразу, як воно достатньо підсихало, а потім засипав у глибокі корзини.

Я помітив, що в мене закінчується порох. Сам пороху я б ніколи не зміг зробити, тож мав серйозно замислитися над тим, як діятиму, коли його не стане зовсім. Як полюватиму на цапів? Я вже розповідав, що на третій рік свого перебування на острові приручив кізочку і сподівався: згодом зможу впіймати і цапа їй до пари, але це мені ніяк не вдавалося. Зрештою моя коза постаріла, а оскільки в мене не піднімалася рука її забити, вона померла від старості.

Минав одинадцятий рік мого перебування на острові. Порох і набої закінчувалися, тому мені треба було подумати, як краще живцем упіймати кілька диких кіз — можливо, поставити капкан абощо. Найбільше я прагнув зловити козу з молочним козеням. Я наставив пасток у лісі — не маю сумнівів, що кози неодноразово в них потрапляли, але мені бракувало міцного дроту, та й самі пастки були слабенькими, тому завше я знаходив потім розтрощену пастку і з'їдену приманку. Згодом я замислив викопати вовчі ями, — знав, де здебільшого пасуться кози, і на їхньому шляху викопав декілька ям, накрив плетеними з лози гатками і замаскував. Згори я розкладав колосся ячменю та рису, але в яму не ставив пасток. Безліч разів я приходив зранку і бачив, що кози побували в моїй вовчій ямі, з'їли приманку, але самі повискакували і втекли. Тоді я почав ставити всередині ям пастки і нарешті одного чудового ранку козина сімейка упіймалася — в одній ямі сидів старий цап, а в другій — трійко козенят: козлик і дві кізочки.

Я гадки не мав, що робити зі старим цапом — він був такий злющий, що я не наважився спуститися до нього в яму. Живим я його звідти не витягну, це точно, а мій-бо задум був саме таким. Можна його забити, але навіщо він мені? Тому я випустив цапа, і він миттю накивав п'ятами, до смерті переляканий. На жаль, тоді я ще не знав, що голод приручить і лева. Якби я дав цапу посидіти в ямі три-чотири дні, а тоді приніс йому води та зерна, він би приручився так само швидко, як і козенята. А кози досить кмітливі та слухняні, якщо з ними добре обходитися.

Однак цього разу я відпустив цапа, не знаючи, як із ним чинити. Потім підійшов до козенят, витягнув їх одне по одному з ями, зв'язав усіх трьох між собою мотузкою і, долаючи їхній опір, привів-таки додому.

Минуло чимало часу, поки вони згодилися брати їжу з моїх рук. Я спокушав їх, кидаючи до ніг солодке зерно, і вони помалу почали до мене звикати. Отоді я й збагнув: якщо хочу мати свіже м'ясо, коли порох зовсім скінчиться, приручити кіз — єдиний вихід. Мабуть, доведеться тримати коло хати череду кіз, як ото тримають отару овець. Потім я зметикував, що приручених кіз варто випасати подалі від диких, бо в іншому разі вони втікатимуть до диких родаків. Для цього потрібно обгородити ділянку, — плетеним плотом або ж частоколом, — щоб домашні тварини не втікали, а дикі не могли заскочити всередину.

Для однієї пари рук задача була не з легких, але від цього задуму я відмовитися ніяк не міг, тому перш за все взявся до пошуків відповідної ділянки — з зеленою травичкою, на якій добре пастися, зі струмочком свіжої води, щоб кози завжди мали з чого напитися, з тіньочком, де вони могли б заховатися від сонця.

Ті з читачів, хто розуміється на розведенні кіз, подумають, що я, шукаючи відповідної місцини для своєї отари, виявив чергову непередбачливість: я обрав велику відкриту луку (або саванну, як її кличуть у західних колоніях), де протікало два-три струмки джерельної води, а з одного боку височів ліс. Знавці усміхнуться: щоб обгородити таку ділянку, потрібен паркан завдовжки дві милі! Проте що я ще мав до роботи на острові? У мене було стільки вільного часу, що я б узявся обгороджувати і луку окружністю десять миль. Проте я подумав, що коли козам дати забагато волі, чим вони відрізнятимуться від диких? На такій величезній площі я ніколи їх не упіймаю!

Моя новозбудована огорожа була вже п'ятдесят ярдів завдовжки, коли мені стрельнула ця думка, тож я про всяк випадок вирішив за краще зменшити площу і зрештою обгородив ділянку півтори сотні ярдів завдовжки. Завширшки моє пасовисько мало сотню ярдів. Для початку цього мені буде цілком досить, а якщо закортить збільшити отару кіз, я зможу розширити ділянку.

Я вирішив, що тепер чиню продумано й обачно, і ревно взявся до роботи. За перші три місяці загородив невелику площу, в якій оселив трьох козенят. Я намагався тримати їх поблизу від себе, щоб