Читати книгу - "Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Спостерігаючи за цим, Санчо хмикнув:
— Хай буде добре тому, хто позбавив нас клопоту розсідлувати тепер Сірого, бо і в мене вистачило б для нього поплескувань та ласкавих слів. До речі, лицарю Сумного Образу, якщо ви насправжки стосовно мого від’їзду, то незайве знову осідлати Росінанта, подорожуючи на якому, я значно швидше обернувся б туди й назад.
— Згода, — відповів ідальго. — Але поїдеш ти через три дні, щоб устигнути добре роздивитися, що я чинитиму заради неї, а потім доповісти їй.
— Отакої! — невдавано здивувався Санчо Панса. — Яких же це з ваших діянь я ще не бачив?
— Подумаєш, який знавець! — зіронізував Дон Кіхот. — Я ще не рвав на собі одіж, не розкидав обладунку, не бився головою об скелю та чи мало чого не робив, що буде тобі в дивовижу.
— Іменем Господа, — занепокоївся Санчо, — дивіться, ваша милосте, бережіть ліпше власну голову, адже раптом трапиться така скеля, що після першого ж удару об неї всі плани щодо каяття полетять під три чорти. Якщо без цього ніяк, то я на вашому місці — ми ж усвідомлюємо, що це не насправді — спинився б на чомусь м’якенькому — моху, там, або воді. А вашій дамі й без того буде повідомлено, що ви бились головою об саму маківку скелі, що була міцнішою за алмаз.
— Дякую за добру пораду, друже, — розчулився кабальєро. — Та я не мав на увазі прикидатись, інакше порушилися б закони лицарства. Тому обов’язково залиш трохи корпії[57] для перев’язок, коли вже Богові було завгодно, щоб ми втратили цілющий бальзам.
— Гірше за все, що ми втратили осла, — відказав Санчо Панса, — а з ним і корпію, і не тільки її. Водночас я просив більше не нагадувати про те бридке пійло, бо в мене досі нутрощі вивертаються назовні. До того ж благаю, сеньйоре, уявіть, що визначений вами триденний термін уже скінчився, а отже, хутчіш пишіть свого листа й відправляйте мене, аби я міг якнайшвидше повернутись. І не забудьте вказівки стосовно віслюків.
— Не хвилюйся, оформлю належним чином, — заспокоїв Дон Кіхот. — Гм, а де взяти аркуш паперу? Не писати ж за прикладом древніх лицарів на листі дерев або на воскових табличках. Утім, знайти їх у даній місцевості так само важко, як і папір. Стривай, візьму-но я чисті сторінки записничка Карденьйо.
— Обов’язково підпишіться, — докинув Санчо.
— Амадіс ніколи не ставив підпису в листах, — збентеживсь ідальго.
— Ні, — заперечив Санчо Панса, — підпис на розпорядженні потрібен, бо ваші домашні вирішать, що я обманюю, та лишать мене без ослів.
— Просто покажи написане моїй племінниці й усе буде добре. Що ж стосується любовного послання, то навіть якщо хтось підпишеться замість мене, це не суттєво; наскільки я пам’ятаю, Дульсінея не вміє ні читати, ні писати і жодного разу не бачила ні мого почерку, ні моїх листів, тому що наші почуття завжди були платонічними і далі взаємних поглядів ми не пішли. Чесно кажучи, за дванадцять років, протягом яких я її кохаю, мені й пощастило-то лицезріти її тільки тричі. А вона, можливо, зовсім уваги на мене не звертала — такою скромною та сором’язливою виховали дівчину батьки, Лоренсо Корчуело й Альдонса Ногалес.
— Ба-ба-ба! — сяйнув здогад зброєносцеві. — То ваша обраниця, Дульсінея Тобоська, це — Альдонса Лоренса?
— Вона, — урочисто підтвердив Дон Кіхот.
— Та я її добре знаю, — невідомо чому зрадів Санчо. — Дійсно, молодиця що треба. І коня на скаку зупинить і таке інше. Якщо вже й погодиться вона стати коханою мандрівного лицаря, то він буде за нею, мов за кам’яною стіною. Я ж вважав — ви закохані як не у принцесу, то в знатну даму.
Між іншим, а яка користь сеньйорі Альдонсі Лоренсо, себто Дульсінеї Тобоській від того, що переможені, котрих ваша милість посилала і ще пошле до Ель-Тобосо, схилять перед нею коліна? Раптом саме о цій порі вона чесатиме льон або молотитиме зерно у клуні, й почне над вашим даром насміхатися або і того гірше — образиться?
— Ех, — поблажливо усміхнувсь кабальєро, — адже не всі дами, яких оспівують поети, існують у реальному житті. Творчим особистостям кохані здебільшого потрібні задля натхнення, аби оточуючі сприймали їх людьми, вартими любові. Ось чому мені досить вірити, що добра Альдонса Лоренсо прекрасна й порядна, а її походження мене мало турбує.
— Ви, як завжди, маєте рацію, — шанобливо вклонився Санчо Панса. — Визнаю себе бовдуром. А зараз пишіть, будь ласка, що хотіли, бо час у дорогу.
Дон Кіхот вийняв книжечку і заглибився в писання. Невдовзі він прочитав уголос готовий лист, який увінчувала фраза «Твій до смертного одра лицар Сумного Образу».
— Присягаюсь, — Санчо перехопило подих від захоплення, — я ніколи не чув нічого більш вéличного. Хвацько це ви завернули — «Твій до смертного одра…» Тепер черконіть на звороті щодо віслючків та ще раз підпишіться.
Ідальго швиденько оформив щось на зразок векселя[58] і поставив дату: «Міжгір’я С’єрра-Морени, 22 серпня сього року».
— Чудово! — потер руки Санчо Панса. — Хвилинку, сеньйоре, що ви будете їсти, до мого повернення? Чи збираєтесь, як Карденьйо, грабувати пастухів?
— Не переймайся з цього приводу, — відповів Дон Кіхот. — Витонченість мого задуму і полягає в тому, щоб голодувати й зазнавати різноманітних страждань.
— Ваша милосте, мене ще непокоїть, що, вертаючись, не знайду місця, де вас покинув.
— Спробуй запам’ятовувати всілякі прикмети, — порадив ідальго. — У свою чергу я намагатимусь занадто не відходити звідси і навіть періодично влазитиму на найвищі скелі, аби здалеку тебе помітити. Крім того, щоб, ідучи назад, не заблукати, пропоную тобі нарізáти й розкидáти гілки, доки не вийдеш на биту дорогу. Ось по них ти, ніби Тезей, якого в лабіринті вела нитка Аріадни, знайдеш мене на зворотному шляху.
— Либонь, це буде не зайво, — вирішив Санчо.
Зрізавши кілька віт, він попросив у господаря благословення, після чого обидва, не стримуючи гірких сліз, розпрощалися. Врешті Санчо Панса сів на Росінанта, ввіреного йому Дон Кіхотом, та попрямував у бік рівнини, вряди годи роняючи гілки. Розпрощаємося з ним і ми аж до його повернення, яке настане дуже скоро.
Розділ XXVІ,
у якому йдеться про чергові дивацтва Дон Кіхота в Сєрра-Морені у ролі закоханого та поїздку Санчо
Як свідчить історія, щойно зброєносець сховавсь за поворотом, лицар Сумного Образу, знявши перед цим із себе штани, в одній сорочці негайно заходивсь перекидатися через голову, а коли відчув, що та ось-ось
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Вигадливий ідальго Дон Кіхот Ламанчський», після закриття браузера.