Читати книгу - "20 000 льє під водою"

— Ніхто вас ні до чого не примушує, пане Ленд! — промовив капітан Немо.

— А ви, Конселю, ризикнете прогулятися в цьому наряді? — поцікавився Нед.

— Куди пан професор, туди і я, — відповів мій вірний слуга.

Капітан Немо викликав двох матросів, і вони допомогли нам зодягнутися у важкі водонепроникні скафандри, скроєні з цільних шматків гуми. Водолазна апаратура, розрахована на високий тиск, нагадувала броню рицаря доби середньовіччя, але мала перевагу в еластичності. Скафандр складався з шолому, куртки, штанів і чобіт на товстій свинцевій підошві. Тканина куртки підтримувалася зсередини чимось подібним до кіраси з мідних пластинок — це захищало грудну клітку від тиску води і забезпечувало вільне дихання; рукави переходили у м'які рукавиці, які не обмежували рух пальців.

Ці вдосконалені скафандри були набагато кращими за свої прототипи, що виготовлялися у XVIII столітті: лати з пробкового дерева, камзоли та інший одяг, призначений для занурення під воду.

Капітан Немо, матрос-богатир із команди «Наутилуса», Консель і я зодяглися у скафандри. Треба було ще тільки одягнути на голови металеві шоломи. Та перш ніж зробити це, я попросив дозволу у капітана Немо на ознайомлення з нашими рушницями.

Мені подали звичайну на вигляд рушницю, сталевий приклад якої, порожнистий усередині, був дещо більшим, ніж у вогнепальної зброї. Приклад слугував резервуаром для стиснутого повітря, що вривалося у дуло одразу, коли курок відкривав клапан резервуара. В обоймі вміщувалося зо два десятки електричних куль, які подавалися в дуло механічним способом за допомогою спеціальної пружини. Після кожного пострілу рушниця заряджалася автоматично.

— Капітане Немо, яка чудова ваша зброя. Мені так хочеться випробувати її, — сказав я.

— Незабаром ви матимете таку можливість, — відповів капітан.

— Але… як ми опустимося на дно?

— Зараз «Наутилус» стоїть на мілині, щоб бути точним, на глибині десяти метрів, тож ми можемо просто вийти назовні.

— Та як же ми вийдемо?

— Зараз побачите!

І капітан Немо першим одягнув на голову шолом. Консель і я зробили те саме. Канадець, посміхаючись, побажав нам «вдалого полювання».

Комір куртки мав мідне кільце з гвинтовою нарізкою, на яку накручувався кулястий металевий шолом. Через три товсті оглядові скла у шоломі можна було, повертаючи голову, дивитися на всі боки. Відкривши вентиль апарата Рукейроля, який висів на спині, я причепив до пояса лампу Румкорфа і взяв у руки рушницю.

Важкий скафандр і підбиті свинцем чоботи, здавалося, прибили мене до підлоги. Я засумнівався, чи зможу ступити бодай крок.

Та все було передбачено. Щось чи хтось уштовхнув мене у маленьку кабінку поряд з гардеробною. Решта у такий же спосіб опинилися біля мене. Я почув, як за нами зачинилися двері, і наступної миті ми опинилися у непроглядній пітьмі.

Через декілька хвилин я почув пронизливий свист, потім відчув пронизливий холод. Мабуть, у машинному відділенні відкрили вентиль і в кабіну впустили воду. Щойно вода заповнила приміщення, відчинився розсувний отвір у корпусі «Наутилуса». Зовні панувала тьма. Вже через хвилину я намацав ногами морське дно.

Чи вистачить мені письменницького хисту описати враження від цієї незвичайної прогулянки? Словами не відтворити чудес океанічних глибин. Пензлю живописця не передати красу водної стихії, то чи можливо описати її пером?

Попереду йшов капітан Немо, а матрос замикав колону екскурсантів. Ми з Конселем трималися поруч, так ніби могли ділитися враженнями, перебуваючи у шоломах!

Я більше не відчував ваги скафандра, чобіт, балона за спиною і металевого шолома, в якому моя голова метлялася, як ядро мигдалю у своїй шкаралупці! Адже все, що занурюється під воду, втрачає свою вагу рівно настільки, скільки важить витіснена ним вода. Я подумки благословляв цей закон природи і дякував його відкривачу Архімеду за те, що розумію, чому так відбувається. Завдяки цьому закону я у таких неприродних для людини умовах не перетворився на інертну масу, а, навпаки, міг рухатися, хоч і не так вільно, як на землі.

Тож поки що наші ліхтарі чекали своєї черги. Як не дивно, але дно океану, що лежало під тридцятьма футами води, яскраво освітлювалося небесним світилом. Ми могли ясно бачити предмети довкола нас у радіусі ста метрів. Далі ультрамаринові барви морських глибин поступово згасали, ущільнювалися аж до повного розчинення у туманному безмежжі.

Ми йшли по піску, залежаному і щільному, припорошеному пилом мушель. Припливи і відпливи, які поборознили приморські пляжі, на ньому не залишили і сліду. Піщаний килим був сліпучо яскравим і відбивав світло сонячного проміння, як рефлектор. Я завжди дивувався, чому вода світиться начебто з дна, зсередини. Тепер я збагнув, що є джерелом такого сяяння! Хто повірить у те, що на глибині тридцяти футів під поверхнею океану так само світло, як і на землі гожої днини? Людям, звиклим до холодного електричного світла земних міст, важко уявити силу відбиття сонячного і електричного проміння у морських водоймах. Там, на землі, електричне світло, пронизуючи повітря, насичене пилом, справляє враження освітленого туману. А на морі, над водою і під нею, електричні промені стають дуже потужними.

Ми поволі віддалялися від «Наутилуса». Після п'ятнадцяти хвилин прогулянки пломеніючим піском контури корпуса нашого судна здавалися підводним рифом, а ще через деякий час злилися з масою води і стали невидимими для нас. Але ми спокійно йшли далі, знаючи, що коли стемніє і настане час повертатися, яскраве світло його прожектора вкаже нам шлях до нашого підземного пристанища.

Ми простували піщаною рівниною, яка, здавалося, не має ні початку, ні кінця. Я ногами ішов, а руками плив, розсуваючи водну завісу перед собою, яка замикалася за моєю спиною, а тиск води миттєво стирав сліди моїх кроків на піску.

Була десята година ранку. Похилі сонячні промені переломлювалися у воді, яку призмі, і прикрашали ребра скель, водорості, мушлі, поліпи сімома кольорами сонячного спектра. Я відчував естетичну насолоду від дивовижного поєднання барв, від невпинної зміни зеленого, жовтого, оранжевого, фіолетового, синього, блакитного й червоного, як на палітрі маляра, захопленого чудовим пейзажем! Як же я шкодував тоді, що не можу поділитися з Конселем враженнями, які хвилювали мою уяву, разом із ним радіти цьому святу підводного життя! «Ну чому я не знаю мови жестів, щоб мати змогу обмінюватися думками з іншими, як це роблять капітан Немо і матрос, що супроводжує нас у цій прогулянці?», — бідкався я. Не маючи можливості інакше виявити своє захоплення і емоції, що полонили мене, я говорив сам з собою, вигукував щось, забуваючи, що таким чином даремно витрачаю дорогоцінний запас повітря.

Поліпи та голкошкірі застилали піщане дно. Різновиди ізід,