Читати книгу - "Маґнат"

Мені аж мороз пішов поміж плечі від його слів, бо бачив те, що живим бачити не слід. А чим се грозить мені, не важко здогадатись. Саме слово «смерть» було таке важке й темне, що ми з Яцем мусили його випустити, відігнати від себе. Ніщо, ніщо не може його спинити. Нема такого слова, щоб зупинило слово «смерть». Я потребував зачепитися об таке слово, яке допомогло б мені забути, що опинився надто близько до мертвих і надто далеко від живих. Тільки де його знайти?

Слово «смерть» відлетіло від нас чорною масною мухою, я боявся, що вона сяде на хліб чи збіжжя і зробить його гірким, або приліпиться до когось, кому ще жити й жити. Хотів сказати до Яця, що зле ми зробили, але махнув рукою, бо не повірить він, що слово стало мухою, й пішов, намагаючись не втратити її з виду. Пару разів мене штовхнули, бо був я як завжди сам і не потребував, аби слуги мені розчищали дорогу. Ніхто не проганяв мухи, навіть, якщо вона була просто перед носом, отже, лиш мені дано її видіти. Я хотів, аби вона полетіла за місто, в ліси, закуті сірим злежаним снігом, темні провалля, але муха не хотіла вступатися, наче дражнила мене. А тепер допалася до ятки з кружалами воску, де стояли отці єзуїти. Може, вона мене не до воску привела, а до них. Я підійшов близько і побачив, що муха всілася акурат на те кружало, що припало до вподоби ченцям, і один вже тягнув руку до капшука на поясі. «Гарні будуть свічі», — думали вони. Але я знав, що віск не годився. Торкнувся — і від того доторку наче обпекло мене морозом, а рука враз почала німіти, пальці мені скоцюбило. Я через силу видушив з себе:

— Не раджу, отче, се купувати.

Невже вони не бачили великої чорної мухи, що перебирала лапками?

— Що? — здивувався чернець й обернувся до мене. Мав глибоко посаджені очі, в яких ворушилась недовіра до всього, навіть до себе. Бувають такі люди. Найліпше для них місце — келія. І щоб ніколи з кляштора не виходили.

— У мене була пасіка, — мовив я, важко дихаючи. — Віск видається гарним, світлим, але свічки з нього опливатимуть, якщо вам потрібні свічки. Таким воском добре натирати підлогу.

— Нам на свічки, — сказав другий чернець у потріпаній сутані.

— А з якого ви кляштора, отче?

— З бернардинів у Самборі.

Тепер я звертався тільки до нього.

— Послухайте мене, візьміть отой другий камінь. Може, він не такий чистий, але горітиме ясно і пахне гарно.

— То кому вірити? — втрутився перший чернець.

На се я відказав спокійно:

— Тому, хто коло бджіл вміє ходити. А купець придбав віск у пасічника.

— То правда, — втрутився купець. — Отці не питали, на що їм віск — на свічки чи до підлоги. Якби на свічки, то я порадив би той, на який вказав ясновельможний, правда, коштує він трохи дорожче, але можна виторгувати.

Я не збирався купувати віск, мій погляд був прикутий до мухи, що наче прислухалась до нашої бесіди. Нехай.

— Хочу вас спитати, отче, — сказав я. — Ви давно з Самбора?

— Вчора приїхали.

— Як ся має там секретар покійного ясновельможного старости мостиського і вишенського?

— Велике нещастя! Такий молодий! — вибухнув раптом чернець, заламавши руки, а потім озирнувся й додав уже тихше: — Оступився на сходах, бідацтво, забився на смерть. Мав їхати до Львова вступати до новіціяту.

— Як же таке могло статися?!

— Се вночі було, ніхто не видів.

Стислось мені серце, запекло в грудях, бо хоч не подобався мені Стах, але так згинути на порозі, як то кажуть, нового життя… Дуже прикра новина.

— Коли се сталось?

— Десь тиждень тому. Ми молимося за душу новопреставленого брата нашого у Христі, помоліться і ви, пане.

Обидва ченці вийняли вервиці й почали молитись. А муха знялась і полетіла. Я за нею, може, вдасться накрити шапкою. Не було часу думати про секретаря, потім зайду до церкви помолитися за нього. Добре, що зі мною не було слуг, бо напевне спитали б, що я шукаю на торговиці. Муха лишала по собі слід — як чорну павутину, обмотуючи нею людей, товар. Коло однієї ятки перед божницею стояла купка юдеїв, як зграя сорок; усі в довгих каптанах і кудлатих шапках, місцеві крамарі. Посеред них стояв найстарший і щось галайкав, розмахуючи руками. Я бачив, що муху вельми зацікавило се товариство. Вона намотувала довкруг них павутину, наче сніп підперізувала, а старший, то був добромильський рабин, нічого собі з того не робив, але очі його водили за мухою. То не дивно: юдеї народ мудрий і давній, я навіть втішився, що муху хтось бачить, крім мене, значить, я ще при розумі. Може, рабин потрафить відігнати муху словом, якого вона боїться? Він, здається, зрозумів, що я спостерігаю за мухою, кивнув мені й клацнув двома пальцями, як ножицями. Муха зависла в повітрі, мені навіть здалося, перевернулась догори лапками. А рабин мовив коротке слово, яке стало мухою, але зеленою, що полетіла до чорної. Я здогадався, яке слово мовив рабин — «Життя». І се було неправильне слово, бо життя не є ворогом смерті, а смерть не є ворогом життя. Се ми так собі вважаємо, бо так простіше. Я нізащо б не вбивав тієї чорної мухи, хотів лишень її відігнати, щоб не сідала ні на хліб, ні на мед, ні на чоловіка. Ні я, ні рабин не знали слова, яким можна було її здолати. Якби хтось дізнався, то світ перевернувся б. Хоча у сім світі є чимало кривди і він недосконалий, але в ньому є стіни, є дах, є підвалини. І є надія, що може колись він стане кращим.

Я побачив, як обидві мухи злетіли догори і всілись на шапці рабина, а той знову почав щось розказувати довгобородим своїм вірним, і більше не дивився на мене. Мовляв, справа скінчилась, йди собі, чоловіче. А мені кров побігла по правій руці, потеплішала вона. Лихий жарт вчинило зі мною саме слово, можна уявити, яку силу має та, що її ним назвали…

XVIII

Повернувся я геть вимучений. В літах чоловік, а як нерозумне дитя заблукав і боюсь. Утім, не пригадую, чи колись тулився до матері, чи питав щось у батька. Не заведено у нас оце тулитися. Хочуть аби дитина росла швидше, ніж трава, а вона має рости як