Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

59

Тож і Мамай, художник, створивши Однокрила, карався й каявся, і крім ненависті, нічого в них обох, — нічого в них, крім обоюду гострої й шаленої ненависті, нічого й не лишилося…

I от, про все про те гірку думу думаючи, Козак малював у гетьманській темниці свого втраченого Добряна.

Ще не було в коня двох задніх ніг.

Але Козак вишкрябував шильцем не ноги.

Випробовуючи терпіння долі, він заходився рясно вимальовувати хвіст і гриву, марнуючи по зачерку на кожну волосинку, і вони аж очі вбирали, такі були білі, ті грива та хвіст, у чорного коня.

А грюкання, гупання та голоси тимчасом наближались, і Мамай знову вчув голос гетьмана, владний і гучний, і співучий, бо ж ясновельможний був, очевидячки, чимось вельми збуджений, бо ж так голосно балакати звички не мав.

— Боронь, боже, від скаженої воші! — перехрестився Мамай та й малював далі, довершуючи гриву та хвіст.

Бряжчали в чиїхось руках здоровенні ключі, одмикаючи одні за одними кілька дверей.

Але все те гетьманові здавалось аж надто повільним. Ключі не зразу попадали куди слід… А нетерплячка та збентеження Гордія Пихатого передавались і його посіпакам, бо ж і вони боялись цього Козака, як і взагалі запорожців: тії ж були чи не всі характерниками, з води вміли сухими виходити, туману насилали, і сон навівали, і на котів часом перекидалися (з круглою, мов кавун, пикою, з цупкими, наче з дроту, вусами), і люстерка мали такі собі, що бачили за тисячу верстов, і такі вже були химородники, як дочеркнеться до замка на скрині, то скриня й відчиняється, а коли в такого стріляти з пістоля, то він ту кулю схопить рукою, здавить, сплющить та й назад кине в того, хто стріляв.

Отож усі йшли до цюпи, де сидів Мамай, з душевним дрожем.

Чути було, як біля якихось дверей упали на землю ключі, а хтось, лаючись, їх піднімав.

Чути було й Гордія Пихатого здавлений голос.

А Мамай домальовував перше з двох задніх копит.

Коли ж, брязнувши та грюкнувши, відчинились двері до хурдиги, тільки й побачив гетьман, як гулькнуло вузеньке тіло знайомого панові гетьману Песика, такого знайомого, що він, за короткий вус (сургучем колись припечатаний) себе помацавши, аж від досади сплюнув, відсахнувшись до стіни, бо там дзижчала страшнуватим басом, літаючи по цюпі, прездорова, з хруща завбільшки, чорна бджола, яка спурхнула з білого грона калини, що лежало біля муру.

А Козак Мамай, так і не домалювавши четверте копито чорного гриваня, заходився підправляти тут і там: то око чи шию, то вуха, одним начерком їх нашорошивши, і все-таки, як те й буває з будь-яким щирим художником, лишався роботою своєю невдоволеним…

За його спиною стояв у зловісному мовчанні сам однокрилий гетьман, у соболях, у шапці з султаном, з булавою в руці і нерухомий тілом: тільки чорні пера ворушилися в його крилі.

За його спини цікаво й насторожено дивились осавули, хорунжі, сотники, бунчужні, пани полковники, генеральний писар та генеральний суддя, яких поприводили сюди задля того, щоб усе тут могло відбутись за законом, що його пан гетьман вельми шанував.

Генеральний писар складав цієї ночі смертний вирок Козакові Мамаєві.

Генеральний суддя мав узаконити його: іменем України, знову підступно продаваної паном гетьманом під лядську кормигу.

Генеральний кат мав той вирок здійснити.

Взявши в генерального писаря настоптаний сургучною печаткою величезний сувій паперу, генеральний суддя вже був роззявив рота, щоб читати, коли Козак Мамай раптово чхнув.

— На здоров'я! — зопалу мовив хтось за спиною в гетьмана.

— Спасибі, — гречно подякував Мамай. А пан гетьман раптом люто скинувся.

— Хто сказав «на здоров'я»? — тихо спитав він, обернувшись до своїх двораків, хорунжих, сотників, бунчужних і полковників.

Але гетьманський почет мовчав.

60

Стало тихо.

Тільки прездорова чорна бджола дзижчала, літаючи по цюпі.

— Хто сказав «на здоров'я» злобителеві та лиходієві нашої ясновельможності?! — залементував пан гетьман.

Але почет мовчав.

— Хто сказав «на здоров'я»?! — ще дужче загорлав пан гетьман, на хвильку забувши свій звичай — не підносити голосу.

Але Однокрилові ніхто не відповів.

— А ось ми зараз, — мовив ясновельможний тихо, — зараз ми з'ясуємо — чий був голос.

I, звернувшись до молоденького хорунжого, що жупан на нім аж лопотів іще, такий він був новий, пан Гордій Пихатий наказав:

— Ану скажи: «на здоров'я»!

— На здоров'я! — повторив хорунжий.

— Спасибі! — гречно відповів Мамай.

— Говорять не до тебе! — визвірився гетьман.

— Як то — не до мене? — посміхнувся Мамай, підморгнувши ворушким вусом. — Коли чхнув я, то й «на здоров'я» може належати тільки мені, високозацний пане гетьмане. I, значить…

— Нічого не значить! — гарикнув Однокрил і знову звернувся до когось там, до старшого, здається, писаря з Генеральної канцелярії, що стояв біля того молоденького хорунжого: — Кажи тепер ти: «на здоров'я!»

— На здоров'я! — сказав канцелярист.

— Спасибі! — відмовив Мамай.

— Тепер — ти! — кинув ясновельможний підскарбієві.

— На здоров'я! — покірно сказав підскарбій.

Але й це був голос не той, що промовив оте чортове «на здоров'я» в перший раз.

— Ти! — звелів гетьман отаманові гармашів. Але й це був не той.

I Козак Мамай, смішливо потягши себе за золоту сергу, сказав:

— Якщо ви всі тут, панове, призичите мені «на здоров'я», то я так поважчаю й подужчаю, що повісити мене вам буде вже не до снаги!

— Ти ще й жартуєш, харцизяко?! — не стримавшись, визвірився гетьман, аж пера на його чорнім крилі стали сторч.

— Жартую, пане гетьмане: на здоров'я козі, що хвіст короткий! На здоров'я мертвому, що ніс холодний! На здоров'я…

— Жартуєш навіть перед шибеницею?

— Завжди і скрізь! — і додав: — Добряча українська вдача…

— А хіба я… а хіба в мене… — почав був гетьман, та від злості поперхнувся і затявсь на слові. — А в мене — хіба не українська? Я ж — плоть од плоті… — і він змахнув крилом.

— Всі зрадники народу теж од його плоті — плоть!

— Ах ти ж… — і гетьман вихопив пістоль.

А Козак Мамай, заярившись, блимнув прискаленим оком на той пістоль, на трепетне крило ясновельможного, на його трохи зизуваті очі (знав же Козак, що гетьман бачить зараз двох Мамаїв), на рум'янці лютості, що проступили крізь штучну блідість його білиною помальованого червоного обличчя, на піт,